Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

годився б скоріше для нічного халата, — стариком, який і взимку, і влітку сидить перед котацу й перебирає палички для ворожіння.

А тим часом лейтенант Мамія спритно, однією рукою розв’язав фуросікі[24] й вийняв щось схоже на коробочку із солодощами. Її було обгорнуто грубим папером і туго перев’язано стрічкою. Гість поклав згорток на стіл і підсунув до мене.

— Ось цю річ Хонда-сан доручив передати вам на пам’ять.

Я взяв згорток у руки. Він майже нічого не важив. А що в ньому, я не догадувався.

— Можна його зараз розгорнути?

Лейтенант Мамія похитав головою:

— Ні. Вибачте, але покійний просив, щоб ви розкрили його на самоті.

Я кивнув і поклав згорток на стіл.

— Правду кажучи, — вів далі лейтенант Мамія, — я отримав листа від Хонди-сана за день до його смерті. У ньому він писав, що, напевне, скоро помре. «Смерті я зовсім не боюся. Така небесна воля. І я їй корюся. Однак одну справу я не завершив. У шафі мого дому лежать деякі речі, які я вже давно збирався передати різним людям. Та, видно, цього мені не вдасться зробити. А тому я був би Вам дуже вдячний, якби Ви самі роздали ці подарунки за доданим окремо списком. Я розумію, як це зухвало з мого боку, але сподіваюсь, що Ви не пошкодуєте зусиль, щоб виконати моє передсмертне прохання». Цей лист став для мене великою несподіванкою, бо наше листування вже давно обірвалося — років шість чи сім тому. Я відразу написав відповідь на його адресу, але пошта прислала мого листа назад з повідомленням його сина, що Хонда-сан помер.

Гість узяв у руки чашку й ковтнув чаю.

— Хонда-сан знав, коли помре. Видно, досяг такого стану душі, якого я, скажімо, не можу сподіватися. Як ви писали в листівці, щось у ньому сильно потрясало людей. Я відчув це ще восени тридцять восьмого, коли вперше з ним зустрівся.

— Ви були з ним в одній військовій частині під Номонханом?

— Та ні, — відповів лейтенант Мамія і прикусив губи. — Ми служили в різних частинах і різних дивізіях. Але брали участь в одній невеликій операції перед боями під Номонханом. Потім під Номонханом капрал Хонда зазнав поранення і, був відправлений на батьківщину. У боях під Номонханом я не брав участі. Я… — Лейтенант Мамія підняв ліву руку в рукавичці. — Руку я втратив у серпні сорок п’ятого під час наступу радянських військ. Коли ми відбивали танкову атаку, мені в плече влучила куля із важкого кулемета. Я знепритомнів, і саме тоді радянський танк своєю гусеницею розчавив мені руку. Потрапив у полон, мене лікували у шпиталі в Читі, а згодом відправили в сибірський табір, де я перебував до сорок дев’ятого року. Відтоді, як мене послали до Маньчжурії тридцять сьомого року, я провів на материку загалом дванадцять років і за цей час ні разу не побував на батьківщині. Родичі вважали, що я загинув у боях з радянськими військами, і навіть зробили для мене могилу в рідному селі. Перед від’їздом з Японії я начебто освідчився одній дівчині, а коли повернувся, вона вже вийшла заміж за іншого. Нічим тут не зарадиш. Адже дванадцять років — тривалий час.

Я кивнув.

— Напевне, такому юнакові, як ви, Окада-сан, нецікаво слухати розповіді про минуле, — промовив гість. — Але мені хочеться сказати, що ми тоді були звичайними парубками, як ви зараз. Я ніколи не думав, що стану військовим. Хотів учителювати. Але відразу після закінчення університету мене призвали до війська і майже силоміць зарахували на офіцерські курси. І все скінчилося тим, що я надовго залишився на континенті. Моє життя схоже на короткий сон.

Після цих слів лейтенант Мамія замовк.

— А чи не могли б ви розповісти, як познайомилися з Хондою-саном? — поцікавився я. Мені справді хотілося знати, яким він був колись.

Лейтенант Мамія, все ще тримаючи руки на колінах, про щось думав. Він не вагався, задовольнити моє прохання чи ні, а просто щось обдумував.

— Та, можливо, це буде надто довга розповідь.

— Та нічого, — відповів я.

— Досі я про це не розповідав нікому, — сказав гість. — І Хонда-сан, напевне, також. Бо ми вирішили мовчати. Однак Хонда-сан помер. Залишився тільки я. Тож якщо і розповім вам, нікому не зашкоджу.

І лейтенант Мамія почав свою розповідь.

12

Довга розповідь лейтенанта Мамії

(частина 1)

— Я опинився в Маньчжурії на початку 1937 року — як молодший лейтенант прибув у розпорядження Генерального штабу Квантунської армії в Сіньцзіні, — почав розповідати лейтенант Мамія. — Оскільки в університеті я спеціалізувався на географії, то мене зарахували в команду військових топографів, що мали складати карти. І це мене втішало, бо у війську такі мої обов’язки були, чесно кажучи, досить легкі.

Крім того, у Маньчжурії тоді було порівняно спокійно — принаймні стабільно. Після «китайського інциденту»[25] театр воєнних дій перемістився з Маньчжурії на основну китайську територію, і військові частини, що брали участь у боях, уже не належали до Квантунської армії, а до нашого експедиційного корпусу в Китаї. Зачистка території від антияпонських партизанів, звичайно, тривала, але здебільшого у глибинних районах, а тому найгірше, здавалось, було вже позаду. Потужна Квантунська армія, залишаючись у Маньчжурії й недовірливо поглядаючи на північ, ставила собі за мету підтримувати порядок і безпеку в щойно утвореній незалежній державі Маньчжоу-Го.

І хоча навколо начебто панував спокій, війна, звісно, тривала, а тому військові маневри проходили безперестанку. Але, на щастя, я не мусив брати в них участі. Вони відбувалися у страшний холод — сорок-п’ятдесят градусів морозу, — коли проста необережність могла закінчитися смертю. Щоразу після маневрів сотні солдатів зазнавали обмороження й потрапляли на лікування до шпиталю або на гарячі джерела. Сіньцзін, звичайно, не можна було назвати великим містом, але воно справляло враження цікавого екзотичного місця, де кожен, хто хотів, міг досхочу розважитися. Ми, новоприбулі офіцери-одинаки, жили разом, але не в казармах, а в чомусь схожому на пансіон. Усе це скидалося на продовження вільного студентського життя, і я безтурботно собі думав, що не мав би нічого проти, якби й далі один за одним проходили такі мирні дні, а моя військова служба закінчилася без жодних подій.

Ясна річ, це був позірний спокій. Відразу за межами нашої сонячної оази точилися жорстокі бої. Більшість японців — принаймні ті, хто мав здоровий глузд, — розуміла, що війна в Китаї перетвориться у трясовину, з якої не буде виходу. Хоч би скільки битв місцевого значення Японія виграла, їй не