Читати книгу - "Печера"

переслідують; можливо, вже через секунду вдоволені хижаки кинулись би за нею, а ще через кілька хвилин на смерть побилися б над закривавленим тілом. Царні не судилося про це довідатись — інстинкт підказав їй найкращу мить для втечі.

Бо задовольнити пристрасть для схрулів поки що було важливіше, ніж утамувати голод. Бо, захопившись спарюванням, вони не помітили, як утекло, вислизнуло м’ясо.

* * *

У вівторок вона зустріла в коридорі оператора Саву і той привітно всміхнувся й запитав, як справи.

— Нормально, — відповіла Паула, думаючи про своє.

Сава крекнув і запропонував спуститися в «скляночку» на каву, Паула із запізненням здивувалася. Хай би Сава виявляв свою увагу трохи раніше; тепер, за законом серії, з Паулою загравали всі підряд — зірка-телеведучий з першого каналу, хлопчисько-прибиральник шістнадцяти років, водій, який возив Розганяєву групу, і ще хтось, Паула вже не пам’ятала хто…

— Дякую, — сказала вона з утомленою усмішкою. — Сьогодні, знаєте… ніяк не можу.

Вона пішла, а розчарований Сава лишився.

Секретарка Лора, що, як звичайно, стерегла Розганяїв спокій, підозріло на неї глипнула:

— Знов сяєш, Німробець?

— Сяю, — відгукнулася Паула, наче так і треба.

Учора ввечері вона подзвонила Стефані й повідомила, що не прийде ночувати. Сестричка пережила короткий шок, а потім сердитим голосом веліла «не захоплюватися спиртним, а вранці обов’язково поснідати».

А Паула, між іншим, п’яніла й без вина. Її мозок виробляв ці, як їх… речовини, назву яких міг вимовити хіба що Тритан. Ці речовини, що народжуються під дією алкоголю, вироблялися в Паулиному мозку самі собою; до миті, коли Тритан уклав її в ліжко, Паула була вже геть п’яна.

Ніч була, мов густа, трохи задушлива, дуже тепла й дуже м’яка хмара; Паула то занурювалася в неї, то виринала назад, у сон; уранці, коли в щілинку портьєр пробився перший насторожений промінець, Паула, напівсонна, сказала Тританові на вухо:

— А Кович хоче ставити «Першу ніч»…

— Так? — здивувався він, теж напівсонний. — Може, це він так пожартував?..

— Може, — відгукнулася Паула, трошки подумавши. — А я його саагом обізвала…

— Даремно, — сказав Тритан зітхнувши. — Та не біда…

І впіймав її губи.

І вона забула про Ковича.

І про Розганяя теж забула, а на вівторок було призначено запис, і якби не Тритан, то вона б напевно спізнилась, але Тритан стра-шен-но точно відчуває час…

Героями нової передачі було подружжя письменників; Паула не читала їхніх книжок і навіть не чула прізвища, однак Розганяй, здіймаючи пальця, раз чи двічі повторив: «Це елітарна література». Уміщене в кадр, подружжя заціпеніло, застигло, наче розлитий у формочки віск; обом страшенно заважали власні руки й волосся, а також прожектори, мікрофони-петлички і особливо Розганяй, який, відтінюючи загальмованість гостей, цього разу вирізнявся особливою рухливістю та красномовністю.

Уся трійця врочисто сиділа у високих кріслах перед складною, спеціально для Розганяя виготовленою вигородкою; меланхолійний декоратор раз у раз заходив у кадр, щоб поправити гірлянду штучних квітів чи мальовничіше розташувати складки спадаючої тканини. Обов’язковою деталлю інтер’єра були написані подружжям книжки; до Паулиних обов’язків належало, крім усього іншого, тягати цілий стос глянцевих томів і стежити, щоб жодна цінна книженція, боронь боже, не загубилася.

Запис ішов довго й нервово. Подружжя незабаром спітніло, й гримерка в білому халатику бігала туди-сюди, літала, наче підстаркувата важка міль. Розганяй довго й терпляче домагався від літераторів живої інтонації та блиску в очах — Паулі раз у раз здавалося, що успіх близько, бо при вимкнених камерах парочка поводилася цілком пристойно і навіть привабливо. Та щойно лунала команда «запис», як парочка ціпеніла знову, наче червоні вогники увімкнених камер були паралізуючими очима удава.

Нарешті Розганяй удався до старого трюку: тепер оператор умикав лампочку в перервах між зйомками, а при працюючій камері вогник гас. Процес пішов краще, подружжя пожвавішало, і хитромудрий Розганяй у підсумку одержав добрячий шматок пристойного живого матеріалу.

Закінчили біля десятої вечора; літератори нагадували дві порожні лимонні шкурки і, як здавалося Паулі, про себе клялися більше ніколи не погоджуватись на такі авантюри. Звукооператор спритно звільняв їх од провідків-петличок; Паула ретельно зібрала з підставок численні книжки — і все одно в Розганяєвому кабінеті з’ясувалося, що одна, в паперовій палітурці, підступно уникла її уваги й залишилася в студії.

Паула не чекала ліфта. Вона цокала каблуками по сходах, ковзала долонею по лакових перилах і думала, як дзвонитиме Тританові. Бо сьогодні він знов її покличе, не важливо, що буде завтра, сьогодні вдень він їй сказав: звільнишся — одразу дзвони…

І от вона майже звільнилася.

При підході до студії, у довгому коридорі, їй почувся далекий низький звук; вона навіть здивовано зупинилась. Ніби рикнула велика лебідка… Втім, мало які звуки можна почути в телецентрі, нехай навіть і ввечері. Паула, знизавши плечима, рушила далі — і тоді раптом зрозуміла, що саме нагадує цей дивний звук.

Віддалене ревіння саага в переходах Печери.

Їй потрібен був час, щоб віддихатись; така легкодухість здавалася їй ганебною. Хто сказав, що вона ще хоч раз у житті зустріне саага? Чому вона дозволяє примарам Печери мати над собою таку владу?!

Вона труснула головою й знову подумала про Тритана; сьогодні вдень він їй сказав… У студії панувала напівтемрява; вимкнені камери бездушно дивилися в підлогу. Намагаючись не спіткнутися в темряві об кабель, Паула пробиралася до безлюдної декорації. З широкого вікна апаратної падало неяскраве світло, ледь помітною плямою лежало посеред студії, проте декорація залишалася в тіні, і Паула засумнівалася, що знайде тут книжку. Треба було попросити декораторів — уранці, коли вигородку розбиратимуть…

Вона навмання пошукала серед штучних квітів, укололася об шпильку, розізлилась; книжка знайшлася цілком несподівано — Паула на неї наступила. Погано, якщо залишиться вм’ятина від каблука. Автори можуть образитись…

Запах. Звідки цей вогкий холодний запах? Ще мить — і на зворотній дерев’яній стороні декорацій їй привидяться мерехтливі лишайники…

Вона практично навмання рушила до виходу — трохи квапливіше, ніж годилося, і звісно, відразу ж спіткнулася об плетиво кабелів. І ледь не впала, і здригнулась, і озирнулась, мов зацькований звір.

Студія мовчала. Холонули прожектори, звисаючи з далекої стелі, наче круглі рачачі очі; важкими водоспадами звисали полотнища фону, одяг студії, її лаштунки й завіса, багатотонна спідничка, що оперізувала величезне приміщення, ловлячи пил і приглушуючи сторонні звуки…

З-за фону блискавично, безшумно вискочили дві кішки. Сірими тінями метнулися до тільки їм відомого виходу; Паула смикнулася й тут же вилаяла себе за боягузтво. Уже й котів боїться…

Груба тканина фону здригнулася. Так, наче там, між завісою й стіною, була жива істота; це декоратор,