Читати книгу - "Подорож Досвітнього мандрівника"

не повернуся, то прошу виконати мою волю: нехай регент Трампкін, доктор Корнеліус, борсук Труфлоґон і лорд Дрініян за взаємною згодою оберуть короля Нарнії.

— Але ж, Ваша Королівська Високосте, — перебив його Дрініян, — хіба ви зрікаєтеся трону?

— Я їду далі з Ріпічіпом, щоби побачити Кінець Світу, — промовив Каспіян.

З головної палуби, де зібралась уся команда, долинув тихий і тривожний гомін.

— Ми візьмемо човен, — сказав Каспіян. — Ви не потребуватимете його на цих спокійних морях, а на острові Раманду ви збудуєте собі новий. А тепер…

— Каспіяне, — раптово озвався Едмунд, — ти не можеш цього зробити.

— Точно, — додав Ріпічіп, — Ваша Королівська Високість не може.

— Насправді не можеш, — промовив Дрініян.

— Не можу? — сказав Каспіян різко, і на якусь мить став схожим на свого дядька Міраза.

— Вибачте мене, Ваша Королівська Високосте, — промовив Ринельф з нижньої палуби, — але, якби хтось із нас таке зробив, то його б звинуватили в дезертирстві.

— Навіть зважаючи на твою тривалу службу, ти забагато собі дозволяєш, Ринельфе, — сказав Каспіян.

— Ні, пане! Ринельф абсолютно правий! — сказав Дрініян.

— Присягаюсь Аслановою гривою! — вибухнув король. — Я гадав, що ви — мої піддані, а не вихователі.

— Я не твій підданий, — озвався Едмунд, — і я кажу, що ти не можеш цього зробити.

— Знову оце «не можеш», — гримнув Каспіян. — Ти розумієш, що ти цим хочеш сказати?

— Якщо це задовольнить Вашу Королівську Високість, — сказав Ріпічіп, низько кланяючись, — то ми хочемо цим сказати, що ти цього не зробиш. Ти — король Нарнії. Якщо ти не повернешся, то введеш в оману всіх своїх підданих, і зокрема Трампліна. Тобі не можна бавитися в подорожі, мовби ти приватна особа. А якщо Ваша Королівська Високість не почує голосу розуму, кожна людина на цьому кораблі виявить найщирішу відданість своєму королеві й допоможе роззброїти тебе і зв’язати, поки до тебе не повернеться ґлузд.

— Правильно, — сказав Едмунд. — Так вчинили з Одисеєм, коли він хотів кинутися в море за сиренами.

Каспіян уже поклав руку на руків’я меча, коли озвалася Люсі:

— Ти ж майже присягнувся дочці Раманду, що повернешся.

Каспіян на мить застиг, а потім бовкнув:

— Гм… ну, так. Звісно, тобто…

Десь хвилину він стояв нерішуче, після чого голосно звернувся до всіх:

— Що ж, нехай буде по-вашому. Подорож завершено. Ми всі повертаємось. Підніміть човен.

— Пане, — сказав Ріпічіп. — Не всі повертаємось. Як я вже раніше пояснював…

— Тихо! — гримнув Каспіян. — Ви дали мені урок, а тепер не провокуйте мене! Невже ніхто не здатен вгамувати цю мишу?!

— Милостивий королю, — далі промовляв Ріпічіп, — ти присягався бути добрим до тварин Нарнії, які вміють розмовляти.

— Так, до тварин, які вміють розмовляти, — погодився Каспіян. — Але я не присягався бути добрим до тварин, які розмовляють безуґаву! — І не тямлячись од гніву, він спустився сходами і зник у каюті, гримнувши дверима.

Але, коли згодом інші ввійшли туди, то знайшли його у геть іншакшому гуморі — він був блідий, а в очах бриніли сльози.

— Все не має сенсу! — сказав він.

— Мені годилося поводитися скромніше. Результат був би такий самий, але ж без мого обурення й пихи. Аслан говорив до мене. Ні, це не значить, що він тут насправді був. Він би не вмістився в цій каюті. Але золота голова Лева на стіні ожила і промовила до мене. Страшно це було… ці очі. Я не кажу, що він був строгий… Хіба що трохи, на самому початку. Але й без того це було просто жахливо. Він сказав… сказав… ох, я не витримаю. Найгірше, що міг сказати. Ви маєте піти далі — Ріпічіп, Едмунд, Люсі та Юстас. А я мушу повертатися. Сам. І негайно. І що з цього всього вийшло?

— Любий мій Каспіяне, — сказала Люсі. — Ти ж знав, що рано чи пізно ми мусимо повернутись у наш світ.

— Так, — сказав Каспіян, стримуючи сльози, — але це відбувається раніше, ніж я гадав.

— Коли ти повернешся на острів Раманду, почуватимешся краще, — додала Люсі.

Трохи згодом він повеселішав, але для обох сторін це було сумне розставання. Тому я довго про це не розводитимусь. Близько другої години пополудні наповнений провіантом і водою човен (хоча вони були переконані, що не потребують харчів і питва) з човником Ріпічіпа на борту відчалив від «Досвітнього Мандрівника», аби поплисти через нескінчений килим з лілей. На кораблі було вивішено всі прапори та щити на честь відплиття. Звідти, з човна, оточеного зусібіч лілеями, «Досвітній Мандрівник» видався надзвичайно високим, потужним і зворушливо домашнім.

Вони побачили, як він повертає і поволі суне на захід, аж поки зовсім не зник з очей. Хоча Люсі й проронила кілька сльозинок, вона не почувалася настільки зле, як можна було подумати. Незвична ясність, тиша, гострий, пронизливий запах Срібного Моря, навіть саме відчуття якоїсь незвичної самотності — все це також було захопливим.

Їм не треба було веслувати, бо течія безперестанку несла їх на схід. Ніхто не спав і не їв. Цілу ніч і весь наступний день човен одноманітно плив на схід, а коли настав світанок третього дня, — з такою ясністю, що ані ви, ані я не були б здатні витримати її, навіть у темних окулярах — вони побачили перед собою дивне диво. Так, немовби між ними й небом виросла стіна — сіро-зелена, мерехтлива стіна. А на схід сонця вони дивилися крізь цю стіну, що сяяла веселковими барвами. Тепер вони побачили, що насправді стіна була довгою, високою хвилею — хвилею, яка зупинила свій рух в одному місці, як це можна часто помітити на краю водоспаду. Здавалося, стіна здіймається мало не на сотню метрів. І саме до цієї хвилі їх несла швидка течія. Можна було припустити, що вони думають про небезпеку, що їм загрожує. Але ні. Гадаю, що в їхній ситуації ніхто про це не подумав би. Бо саме тепер вони угледіли дещо не лише за цією хвилею, а й за сонцем. Якби їхній зір не був зміцнений водою Останнього Моря, вони б не побачили самого сонця. Але тепер вони могли чітко бачити і світанкове сонце, і те, що знаходилося поза ним: пасмо гір на сході. Гори були такими високими, наче самі або ніколи не бачили своїх верхівок, або забули про це. Ніхто не пам’ятав, чи на протилежному боці проглядалося небо. А гори, мабуть, насправді знаходилися за межами світу. Які-небудь інші гори, навіть якби вони мали бодай п’яту частину цієї висоти, вкривав би лід і сніг. Натомість ці тепло зеленіли, вкриті лісами та позначені водоспадами скільки сягав вгору