Читати книгу - "Золоте теля"

Слухаючи це марення величі, шуряк скрушно похитував головою. На його думку, абреки й кунаки для індійського короля не годилися. Та санітари лише витерли мокрою хусткою обличчя бухгалтера, вимащене першосортним чорнилом, і гуртом посадовили його в карету. Ляснули лаковані дверцята, залунав тривожний медичний гудок, і автомобіль відвіз віце-короля Бер-лагу в його нові володіння.

По дорозі хворий розмахував руками і щось белькотав, думаючи з острахом про першу зустріч зі справжніми божевільними. Він уже побоювався, що вони його кривдитимуть, а може, навіть уб'ють.

Лікарня була зовсім не такою, як уявляв її собі Берлага. У просторому, світлому помешканні сиділи на канапах, лежапи в ліжках чи просто прогулювалися люди а голубуватих халатах. Бухгалтер помітив, що божевільні один з одним майже не розмовляють. їм ніколи розмовляти. Вони думають. Вони завжди думають. У них безліч думок, треба щось пригадати, пригадати найважливіше, від чого залежатиме їхнє щастя. А думки розвалюються, і, що найприкріше, блимнуть — і зникають. І знову треба думати, треба нарешті зрозуміти, що ж сталося, чому все зараз погано, коли раніш все було добре.

Повз Берлагу вже кілька разів пройшов божевільний, нещасний, скуйовджений. Стиснувши пальцями підборіддя, він робив кроки по одній лінії — від вікна до дверей і від дверей до вікна і знову від вікна до дверей. В його бідній голові буяло стільки думок, що він підтримував лоб другою рукою і прискорював ходу.

— Я віце-король Індії! — крикнув Берлага, озирнувшись на санітара.

Божевільний навіть не глянув у бік бухгалтера. Болісно мружачись, він знову почав збирати свої думки, що порозбігалися від дикого викрику Берлаги. Зате до віце-короля підійшов низькорослий ідіот і, довірливо обнявши його за стан, сказав кілька слів пташиною мовою.

— Що? — запобігливо перепитав зляканий Берлага.

— Ене, бене, раба, квінтер, фінтер, жаба, — виразно промовив новий знайомий.

Сказавши «ой», Берлага відійшов якомога далі від ідіота. Зробивши цю еволюцію, він наблизився до людини з лимонною лисиною. Той одразу ж відвернувся до стіни і підозріливо глянув на бухгалтера.

— Де мої магараджі? — запитав його Берлага, відчуваючи необхідність підтримати репутацію божевільного.

Але в цю мить хворий, який сидів на ліжку в глибині палати, підвівся на тоненькі і жовті, як церковні свічки, ноги і мученицьким голосом закричав:

— На волю! На волю! В пампаси!

Як пізніше бухгалтер довідався, в пампаси просився старий учитель географії, за підручником якого юний Берлага знайомився свого часу з вулканами, мисами і перешийками. Географ збожеволів зовсім несподівано: якось він глянув на карту обох півкуль і не знайшов на ній Берінгової протоки. Цілісінький день старий учитель вдивлявся в карту. Все було на місці: і Ньюфаундленд, і Суецький канал, і Мадагаскар, і Сандвічеві острови з головним містом Гонолулу, і навіть вулкан Попокатепетль, а Берінгової протоки не було. І тут же, біля карти, старий збожеволів.[2]

Це був добрий божевільний, який не робив нічого злого, та Берлага злякався. Ці викрики розривали його душу.

— На волю! — продовжував кричати географ. — В пампаси! Він краще за всіх на світі знав, що таке воля. Він був географ, і йому були відомі такі простори, про які звичайні, заклопотані своїми нудними справами люди навіть не мають уяви. Йому хотілося на волю, хотілося мчати на спітнілому мустангу крізь зарості.

До палати увійшла молода лікарка з сумними блакитними очима і одразу до Берлаги.

— Ну, як ви себе почуваєте, голубчику? — запитала вона, торкаючись теплою рукою пульсу бухгалтера. Адже вам краще, правда?

— Я віце-король Індії! — відрапортував він, червоніючи. — Віддайте мені улюбленого слона!

— Це у вас марення, — лагідно сказала лікарка, — ви в лікарні, ми вас вилікуємо.

— О-о-о! Мій слон! — з викликом крикнув Берлага.

— Та ви зрозумійте, — ще лагідніше промовила лікарка, — ви не віце-король, все це марення, розумієте, марення!

— Ні, не марення, — заперечив Берлага, який знав, що перш за все треба ні з чим не погоджуватись.

— Ні, марення.

— Ні, не марення!

— Марення!

— Не марення!

Бухгалтер, бачачи, що залізо гаряче, почав його кувати. Він штовхнув люб'язну лікарку й так завив, що перелякав усіх хворих, особливо низькорослого ідіота, що сів на підлогу і, пускаючи слину, сказав:

— Ен, ден, труакатр, мадмазель Журоватр. — І Берлага з задоволенням почув за своєю спиною голос лікарки, яка зверталася до санітара:

— Треба буде перевести його до тих трьох, а то він нам всю палату перелякає.

Двоє терпеливих санітари відвели буйного віце-короля в невелику палату для хворих з ненормальною поведінкою, де сумирно лежали троє мужчин. Лише тут бухгалтер збагнув, що таке справжні божевільні. Побачивши відвідувачів, хворі виявили надзвичайну активність. Товстун скотився з ліжка, швидко став рачки і, високо піднявши обтягнутий як мандоліна зад, почав гавкати й розгрібати паркет задніми лапами у лікарняних туфлях. Другий обгорнувся ковдрою і почав викрикувати: «І ти, Брут, продався більшовикам!» Ця людина, без сумніву, уявляла себе Кайєм Юлієм Цезарем. А втім, іноді в його збаламученій голові заскакував якийсь важель, і він, плутаючись, кричав: «Я Генріх Юлій Ціммерман!»

— Вийдіть! Я гола! — кричав третій. — Не дивіться на мене. Мені соромно. Я гола жінка.

Насправді ж був одягнений і був мужчиною з вусами.

Санітари пішли. Віце-короля Індії охопив такий страх, що він вже й не думав вимагати повернення улюбленого слона, магарадж, вірних наїбів, а також загадкових абреків і кунаків.

«Ці враз придушать», — думав він, похоловши. І він уже пошкодував, що наскандалив у тихій палаті. Як хороше було б зараз сидіти біля ніг доброго вчителя географії і слухати ніжне белькотання маленького ідіота: «Ене, бене, раба, квінтер, фінтер, жаба». Проте нічого страшного не сталося. Людина-собака гавкнув ще кілька разів, щось бурмочучи, заліз на своє ліжко. Кай Юлій скинув з себе ковдру, відчайдушно позіхнув і потягся всім тілом. Жінка з вусами запалив люльку, і солодкий запах тютюну «Наш кепстен» заспокоїв збентежену душу Берлаги.

— Я віце-король Індії, — заявив він, осмілівши.

— Мовчи, наволоч! — ліниво відповів на це Кай Юлій. І з відвертістю римлянина додав — Уб'ю! Душу вийму!

Це зауваження найхоробрішого з імператорів і воїнів враз бухгалтера протверезило. Він сховався під ковдру і, тяжко думаючи про своє сповнене тривог життя, задрімав.

Вранці Берлага крізь сон почув дивні слова:

— Посадили психа на нашу голову. Так було добре втрьох — і раптом… Май тепер клопіт з ним! Чого доброго, цей проклятий віце-король усіх нас перекусає.

По голосу Берлага зрозумів, що слова ці вимовив Кай Юлій Цезар. За якусь хвилину, розплющивши очі, він побачив, що на нього з надзвичайним зацікавленням дивиться людина-собака.

«Кінець, — подумав віце-король, —