Читати книгу - "Аптекарка"

Якось я випадково натрапила у газеті на таке: Законне право на спадщину одного з подружжя не поширюється на нього, якщо спадкодавець перед смертю подав на розлучення до суду і другому з подружжя про це якраз повідомили.

Очевидно, що Дітер вивчив цю інформацію, надану експертом, а отже знав, що чоловік не отримує спадку від своєї покійної дружини, якщо на момент смерті до суду внесено заяву про розлучення. Я гостро на нього глянула. Невже він хотів привласнити мою спадщину?

Нараз я втратила контроль над собою.

— Ви спустили лише половину від усіх грошей, — сказала я. — Чому ти мені збрехав?

Дітер зблід.

— Це тобі Левін сказав? — запитав він, розгубившись.

— Так, — збрехала я.

Половину моїх доларів він приберіг для себе, зізнався він.

— І треба було для цього їх у мене виманювати?

— То була ідея Левіна, він заборгував мені гроші.

— Але у Левіна є свої статки!

Настала мить великого збентеження.

— Гелло, я тобі обіцяю, що Левін більше ніколи на мене не впливатиме. Мені від початку вся та витівка з вимаганням від тебе грошей була не до вподоби.

Так, нібито хотів прислужитися, він кинувся нагору й приніс долари.

— Річ не в грошах, — відповіла я, але з метою показового виховання перерахувала купюри. — Проте я терпіти не можу, коли мені брешуть.

Дітер кивнув.

— Від сьогодні починається нове життя, — сказав він. — Я теж не поведений на грошах. Якщо хочеш, можеш при розлученні все віддати Левінові.

— І не подумаю, — відповіла я. — А втім, треба враховувати, що я не можу зустріти його новиною, коли він повернеться від смертного ложа своєї матері, що ти тепер новий чоловік і до того ж батько дитини. Інакше він іще собі щось заподіє!

Поки ми його обговорювали, на додаток до всього знову зателефонував Левін. Він був у розпачі. Від того аж душа кричала.

— Найгірше те, — випалив на прощання Левін, схлипуючи, — що я не можу розповісти матері, що ми щасливо одружені й чекаємо на первістка!

До Різдва залишилося два дні. Дітер купив маленьку ялиночку, він радів святу. У нього такого ще ніколи не було — затишний дім, кохана жінка, очікування дитини. Він остаточно покінчив зі своїми давніми знайомими із наркобізнесу. Завдяки мені він став іншою людиною.

У Доріт цими днями було мало часу. Коли вдома двоє маленьких дітей, то різдвяна підготовка перебуває на зовсім іншому рівні. Під час розмови телефоном вона була задиханою і загнаною, тож не мало ніякого сенсу зараз їй розповісти про ситуацію з двома татами. Натомість ниття Левіна підштовхнуло мене до іншої ідеї — зателефонувати власним батькам і розповісти їм, що наступного року вони можуть розраховувати на радість іще раз стати дідусем та бабусею.

— Ми вже зачекалися цієї новини, — відповіла мама. Зрештою, ти вже більше ніж півроку заміжня.

Я опанувала себе.

— Ну, хоч раз у житті я здійснила ваші очікування, — то було все, що я спромоглася відповісти в ту мить.

Тато втрутився в розмову. Він підслуховував.

— Сподіваюся, все добре, — сказав він.

Ці добрі слова теж мене ранили.

— Я ще не така стара. Через десять років я все ще матиму можливість народжувати, — мовила я твердо.

— Це стосувалося не твого юного віку, — галантно відповів батько, — а твого юного чоловіка.

Я поклала слухавку. Найближчим часом нехай не розраховують, що я зателефоную, принаймні про звичні дзвінки на Різдво та Новий рік можуть забути.

Через дві години зателефонував мій брат Боб. Старі вже все йому розповіли.

— Вітаю! — сказав він. — Як ти дивишся на те, щоб ми відвідали вас у новорічний вечір? Я б привіз тобі дідів годинник.

Звісно ж, я дуже раділа б візиту свого брата — особливо без дружини, — але в цю мить хотіла побути наодинці зі своїми чоловіками та зі своїм станом. Мій брат запідозрив якісь ускладнення, які, щоправда, поки не загрожували.

— Ах, Бобе, — сказала я, — це справді дуже мило, але мене постійно нудить. Я хочу скористатися святковими днями, щоб довго лежати в ліжку й максимально мало гарувати на кухні — бо вже сам запах смаженої цибулі викликає у мене нудоту. Я була б не найкращою господинею в цей час.

У такий спосіб я зберегла шанс витягти брата до свого дому, коли справді виникне така необхідність. Я запам’ятаю це святкування Нового року на все життя, на жаль, з негативного боку.

Коли 24 грудня я повернулася з виснажливих закупів, на столі мене чекала записка. Левін хоче, щоб його забрали з аеропорту Франкфурта, його мама вночі померла. Дітер одразу ж виїхав. Я вдарилася гомілкою об візочок у супермаркеті, прищемила палець багажником, а тепер стояла, обвантажена важкими пакунками, перед холодильником. Очевидно, що обоє чоловіків розраховуватимуть на їжу.

Додому повернувся схудлий, розбитий Левін. Він хотів, щоб його, немов дитину, брали на руки й колисали. Він випив трішки чаю, а тоді лежав у гамаку, шморгаючи носом, у той час як Дітер намагався закріпити ялинку в підставці, а я збирала порохотягом ялинкові колючки. Опісля почала вішати на ялинку прикраси моїх діда з бабою. Пахло лісом. Левін приніс програвач платівок й увімкнув у зимовому саду свою улюблену: «Орфей та Еврідіка».

Ах, я її втратив, а разом з