Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

здивовано запитав Окто-Бар. Уся ця справа ставала дедалі дивнішою.

— Ми цього ще не з’ясували, пане генерал, — відповів Неза. — Але ми знаємо, що після того вона вкрала транспортний засіб та подалася до червоної зони. — І додав з дещо меншою впевненістю в голосі:

— А отут ми загубили зв’язок із нею.

Окто-Бар підняв брови. Червона зона… Ледве помітна усмішка заграла на його обличчі.

— Не маю жодного уявлення, як їй це вдалось, але, здається, вона виявила розміщення майора!

— Якщо це правда, гарних новин трохи побільшало.

У двері просунув голову ще один сержант і сором’язливо запитав:

— Пане генерал, там теє… там троє доґан-даґізів, які стверджують, що мають цікаву для нас інформацію.

Доґан-даґізів ніхто не любив. Вони жили з того, що торгували інформацією. Безкоштовно вони нею не ділились. У молодого сержанта були підстави говорити про них знехотя. Одначе два найкращі просторово-часові агенти безслідно зникли, і Окто-Бар не збирався нехтувати будь-якою зачіпкою, навіть якщо її принесло йому трійко доґан-даґізів.

— Впустіть їх.

Окто-Бар повернувся. Трійця, догідливо човгаючи, зайшла.

Він по черзі згрізна вдивлявся в кожного з них.

— Дозвольте покірливо висловити вам нашу повагу, пане генерале, — почав Синій.

— Бажаємо вам здоров’я…

— …і процвітання, — закінчив Жовтий і обдарував Окто-Бара тим, що в доґан-даґізів вважалось усмішкою.

— Ну, валяйте, — різко сказав генерал і схрестив руки.

Вони почали говорити. І що більше говорили, то сірішим ставало Окто-Барове обличчя. Коли вони скінчили, він відчув, як холодний гнів стискає йому нутрощі. Неза теж мав остовпілий і злегка знуджений вигляд.

— Рушайте за мною, — сказав йому Окто-Бар.

Генерал Окто-Бар прямував до кімнати для допитів, а за ним назирці йшло четверо його найкращих людей. За ним котилися троє доґан-даґізів, намагаючись рухатися так швидко, як їм це дозволяли коротенькі ноги. Охоронці, виструнчившись біля дверей, мали збентежений і дещо наляканий вигляд, та й узагалі воліли бути де завгодно, тільки не тут.

— Пане генерал, ми… — почала одна з них.

— Відчиніть оці двері, лейтенанте, — промовив Окто-Бар дуже тихим голосом, — інакше дуже пошкодуєте.

Вона відчинила двері.

Окто-Бар щиро сподівався, що інформація, яку він купив у доґан-даґізів, виявиться помилковою. З огидою він переконався, що ті казали правду.

До стільця був прив’язаний стрункий блідий чужинець. Його, очевидно, били, а коли це не дало результатів, тоді… Генерал був переконаний, що десь близько десятка трубок стирчало з його тіла не для того, щоб вливати туди щось корисне. Троє низькорослих чужинців, що привели його сюди, сторожко визирали з-за дверей.

Окто-Бар рвучко повернувся до чоловіка, який мучив оте створіння, і запитав його, клекочучи від гніву:

— Капітане, що тут діється?

Капітан явно був у паніці й лише витріщавсь на нього. Він безперестанку кліпав очима, ніби шукав запасний вихід, аби втекти звідси, відтак тремтливим голосом відповів:

— Я підпорядковуюся безпосередньо командувачеві Аруну Філітту! Я не повинен…

— Я — генерал Окто-Бар! — заревів генерал, ступаючи крок упритул до капітана. Терпець урвався. Перед лицем тортур терплячості місця не лишалося.

— За відсутності командувача я керую станцією «Альфа». Сержанте Неза, арештуйте цих людей! І негайно звільніть отого бідолаху.

Сержант Неза разом з іншим солдатом з готовністю й поквапом виконали генералів наказ. Доґан-даґізи товклись у дверях. Вони мали такий вигляд, неначе жадібно всмоктували все це видовище.

Блідого чужинця звільнили від пут, а двоє солдатів почали виймати з нього шприци. Його голова відкинулася назад, а тонкі груди здійнялися вгору. Окто-Бар став поруч із ним і заговорив до нього лагідним, але все ще повним праведного гніву голосом:

— Я щиро перепрошую за негідне поводження з вами. Ваші люди напали на нас, тож ми доправимо вас до в’язниці, проте обіцяю, наші лікарі попіклуються про вас. Ніхто вам більш не заподіє жодної шкоди.

Окто-Бар вимовляв ці слова, сумніваючись, чи доживе це створіння до початку лікування. Те, що вони з ним робили…

Створіння відкрило невимовно блакитні очі й безсило всміхнулося генералові. Насилу воно підняло руку і вхопило за руку Окто-Бара.

— Допоможіть нам… — благально промовило.

То було дивне прохання як для істоти, чия раса напала на станцію, але Окто-Бар лише відповів:

— Якщо ви бажаєте, щоб я допоміг вам, розкажіть мені все, що знаєте, а насамперед, чому ви на нас нападаєте.

— Тому що… у вас є… те, що нам потрібне, — ледве чутно вимовив побитий в’язень і заплющив очі.

На мить Окто-Бар подумав, що він помер. А потім несподівано поранений широко розкинув руки й вигнув спину дугою, неначеб намагавсь обняти увесь Всесвіт.

З його тіла вийшла якась блакитна хвиля і, пульсуючи, прокотилася кімнатою, а також пройшла крізь кожного, хто стояв у ній, витріщивши очі та роззявивши рота від здивування.

Розділ вісімнадцятий

Лорелін вилізла з законсервованої сульфатної труби на сході, на рівні 630, зі зброєю напереваги й зрозуміла, що перебуває неподалік краю глибокого урвища. Вона хутко, але обережно дісталася краю й подивилася вниз у чорну безодню. Кілька фосфоресцентних метеликів швидко пурхали та пульсуючим сяйвом освітлювали стіну. Тремтливі крильця цих чарівних, магічних істот м’яко жевріли відтінками пурпурного, фіолетового й темно-синього кольорів.

— Валеріане, — покликала Лорелін і, почувши луну, подумала, чи був той крик найрозумніше з того, що можна було зробити в цій ситуації. Але ж якби він відповів їй…

Проте у відповідь вона чула лиш завмирання відлуння власного голосу, а потім тишу.

Місце було те саме, Лорелін була в тому певна. Власне метеликів вона тоді не помітила, але бачила, як їхня люмінесценція освітлювала тіло Валеріана та уламки скай-джета. Та й конвертер наплодив їй доволі діамантів, щоб бути впевненою в точності