Читати книгу - "Хранителі"

class="book">Вінс вважав, що цей будинок був чимось на кшталт перевантажного пункту, тимчасовим помешканням, з якого він колись перебереться у будинок на узбережжі Рінкона, який славився своїми умовами для серфінгу, самими серферами та морськими хвилями. Але відсутність меблів у його помешканні аж ніяк не пов’язувалася з його тимчасовим статусом. Вінсу просто подобалися голі білі стіни, цементні підлоги та порожні кімнати.

Коли він нарешті придбає будинок своєї мрії, то облицює підлогу та стіни у всіх великих кімнатах білою керамічною плиткою. Там не буде ні дерева, ні каменю чи цегли, ні будь-яких інших матеріалів із текстурною поверхнею, які створювали б візуальний ефект «тепла», що так подобалося більшості. Він сам підбере меблі, і вони будуть вкриті блискуючою білою емаллю й оббиті білим ПВХ. Єдиним відступом від блискучої білої поверхні буде скло і відполірована сталь. Тільки тоді у своєму прихистку він уперше в житті нарешті відчує душевну рівновагу і домашній затишок.

Розпакувавши свою валізу, він пішов на кухню готувати обід: тунець, троє яєць вкруту, півдюжини житніх крекерів, два яблука та помаранч, пляшка «Гатораду»[22].

В кутку кухні стояли невеличкий стіл та стілець. Але Вінс їв на другому поверсі у скромно обставленій хазяйській спальні. Він сів на крісло біля вікна, яке виходило на захід. Вінс жив усього лише за квартал від океану, який був на іншому кінці Коуст-хайвею, за смугою широкого міського пляжу. З другого поверху він бачив хвилі, що набігали на берег.

Частину неба закривали хмари, тому на морі сонце змагалося з тінями: в деяких місцях океан нагадував розплавлений хром, а в інших — пульсуючу масу темної крові.

День видався теплим, хоча було якесь дивне відчуття холоду та зими.

Дивлячись на океан, Вінс постійно відчував, що тиск та потік крові в його венах та артеріях був у цілковитій гармонії з ритмом хвиль.

Коли він поїв, то трішки помилувався хвилями, щось мугикаючи і дивлячись на своє нечітке відображення у склі акваріума, хоч навіть зараз його переповнювало відчуття, наче він в океані, глибоко внизу під поверхнею, у чистих, прохолодних водах безкінечного безгомінного світу.

Пізніше, після обіду, він поїхав на своєму мікроавтобусі до Ірвайна шукати лабораторію Банодайн, що біля підніжжя гір Санта-Ани. Компанія володіла двома будівлями на величезній ділянці. Це було дивно, враховуючи те, що у цьому місці нерухомість коштувала доволі дорого. Перша будівля у формі літери «Г» мала два поверхи, друга була клиноподібною й одноповерховою, але більшою. Зважаючи на наявність у ній лише кількох вузьких віконечок, будівля нагадувала фортецю. Обидва приміщення мали ультрасучасний вигляд: вражаюча комбінація пласких конструкцій та елегантних вигинів, облицьованих темно-зеленим і сірим мармуром. Будівлі виглядали досить привабливо. Біля лабораторії була парковка для співробітників, а саме приміщення оточувала широка галявина доглянутої трави в затінку кількох пальм та коралових дерев. Насправді будівлі були більшими, аніж здавалося, оскільки їхній справжній масштаб спотворювався й нівелювався через ту величезну рівнину.

Пожежа зачепила лише клиноподібну будівлю, у якій містилася лабораторія. Єдиними слідами шкоди, завданої вогнем, були розбиті вікна та плями від сажі на мармурі над вузькими отворами.

Територія не була нічим обгороджена, тому Вінс міг би зайти туди з вулиці, якби хотів, незважаючи на скромні ворота та будку охорони на в’їзді з трьома смугами. Висновуючи з того, що в охоронця був пістолет, а також ледь відчутне враження «неприступності» лабораторії, Вінс припустив, що галявина була під електронним контролем, а вночі складна система сигналізації попередила б охоронця про стороннього ще до того, як він зробить кілька кроків по траві. Напевне, палій міг не лише влаштовувати пожежі, а й добре знався на системах безпеки.

Вінс проїхав повз будівлі, а потім розвернувся і вирушив у зовсім інший бік. Тіні від хмар повільно рухалися галявиною і повзли стінами лабораторії, нагадуючи привидів. Щось зловісне і навіть трохи страхітливе було в самому вигляді Банодайна. І то не тільки тому, що Вінс знав, які там досліди проводилися.

За якийсь час Вінс поїхав додому в Гантінгтон-Біч.

Він був розчарований, оскільки поїздка у Банодайн не дала йому жодних підказок відносно того, що йому робити далі й кому продати інформацію за ціною, яка б виправдала ризик. Уряд США не підходив, насамперед тому, що ця інформація належала йому. Більшовикам, що були їхнім основним суперником, теж не можна, бо це саме вони заплатили за вбивство Везербі, Ярбеків, Гадстонів і Гайнса.

Звісно, у Вінса не було доказів того, що він виконував замовлення Радянського Союзу. Звичайно, з їхньої сторони було розумно найняти такого спеціаліста, як він. Але Вінс із ними працював так само часто, як і з мафією, і на основі багатьох підказок вирішив, що то були радянські агенти. Іноді він мав справу з іншими замовниками, окрім тих трьох з Лос-Анджелеса, котрі постійно говорили з акцентом, схожим на російський. Окрім того, лос-анджелеські замовлення мали до певної міри політичний або — як у випадку з Банодайном — військовий характер. Лос-анджелеські замовники давали змістовнішу, точнішу і детальнішу інформацію, ніж мафіозі, які зазвичай замовляли таких же бандитів, як і вони. Хто ж готовий заплатити за таку делікатну військову інформацію, окрім США та Радянського Союзу? Можливо, якийсь диктатор із країн третього світу, який бажає щось протиставити ядерному потенціалу найпотужніших держав? Проект «Франциск» може дати якомусь кишеньковому Гітлеру таку можливість і привести його до світового панування. І він за це зможе добре заплатити. Але хто захоче мати справу з типами на кшталт Кадаффі? Точно не Вінс.

Окрім того, у нього була інформація про те, що у Банодайні проводилися революційні дослідження, але не було подробиць про те, яким чином було впроваджено проект «Франциск». Отже, виявляється, що в нього значно менше інформації про товар, аніж йому спочатку здавалося.

Проте в нетрях його