Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

своїх представників «кричала» про необхідність Вчителя і Людини. Любомир Гузар покинув владу, щоб говорити з людьми. Адже між народом і владою в нашій пострадянській традиції — прірва, що виключає довіру або порозуміння, а йому було дуже важливо, щоб його почули.

Незабаром після відходу з посади Верховного архі­єпископа Любомир Гузар збирає навколо себе групу людей, яких дещо незграбно називають «моральними авторитетами» — групу «Першого грудня». Незграбно це з кількох причин: починаючи з чисто граматичної (слово «авторитет» не дуже гармонійно звучить у множині) і закінчуючи тим, що до «авторитетів» у нас специфічне ставлення — нам їх переважно нав’язували. Від слова «авторитет» завжди віяло комсомольськими зборами або криміналом. Людей, чия думка була для нас важливою, ми воліли визначати за допомогою інших слів і понять.

Кожен із представників ініціативної групи «Першого грудня» дійсно є авторитетом у своїй галузі. Усі вони чогось досягли, щось пережили і в чомусь відбулися. Ці люди представляють собою свого роду «історії інтелігентського успіху». Кожен із них відомий і має певну популярність, але зібрати їх разом, злити їхні голоси в єдиний хор зміг саме Гузар. Вони визнають, що після всіх партій, комісій, президій, до яких їх запрошували, затягували, заманювали і після яких часом дуже хотілося помити руки, запрошення в чергову «групу» спочатку не викликало особливого ентузіазму. І тільки один аргумент мав ефект — авторитет Любомира Гузара. Його ім’я було гарантією того, що це не перетвориться на маніпуляцію і не буде марною тратою часу.

У тому, що Гузар звернувся до інтелігенції, немає нічого дивного, але є своєрідна іронія: інтелігенція за радянських часів була дискредитована, і не те щоб цілком незаслужено. Та Гузар — нерадянська людина, для нього «інтелігент» — це особистість із високими моральною планкою та освітнім рівнем. Людина, яка не лише рефлексує, крає собі серце «проклятими питаннями», але діє.

Характерно, що ця група була створена в найпохмуріший «міжреволюційний» час, коли відверто насувався період реакції. Люди, що зібралися під брендом «Першого грудня», мали таку вагу в суспільстві і таку внутрішню силу, що вважалися майже недосяжними (принаймні для прямих репресій). Вони взяли на себе сміливість говорити від імені Світла перед мороком, що насувався. Не «від імені бідних» або «на захист беззахисних» — але від імені здорового глузду й на захист правди, тим самим ніби стверджуючи її наявність і «невідносність». Стверджуючи її як базову систему координат, у яких людина може зберігати свою гідність.

За кілька років по тому Гузара запитали під час інтерв’ю, чи не стала група «Першого грудня» саме тим «палієм» Революції гідності. Він ухильно відповів, що вони тільки «готували ґрунт» для змін у суспільстві. Змін у людях.

«Вирости у свободі» — незвичайна і за стилістикою, і за граматикою фраза — найкраще відображає суть тих змін. «Дайте людині вирости у свободі», — універсальний рецепт, який Блаженніший виголошував щоразу, як його засипали питаннями і скаргами з будь-якого приводу. Чи йшлося про священиків, які віддавали перевагу матеріальним благам перед служінням, чи про політиків, які «годували» виборців популістськими гаслами, роблячи на цьому свої справи, чи про виборців, які жадібно поглинали ті популістські гасла і давали можливість політикам чинити будь-що. «Дайте людині вирости у свободі», повернути собі людську подобу, почуття власної гідності. Знову стати «кимось», усвідомити себе Людиною. Знайти свій шлях і вийти з пустелі.

Усі політичні й економічні проблеми, у яких борсалася країна в «лихі 90-ті», для Гузара були не причиною, а ілюзією. Причина крилася в людині, у тому, що в неї не було можливості (а пізніше, як з’ясувалося, і бажання) «виростати у свободі». І якщо патріарх і бачив якесь соціально-політичне надзавдання церкви, то полягало воно не в поверненні вишиванок на вівтарі, а української мови — у богослужіння. Воно було в тому, щоб повернути «людському матеріалу», кинутому під час відступу СРСР, гідність, притаманну людині за правом походження — як створеній Богом за Його образом і подобою.

* * *

У промовах Блаженнішого завжди є проста, прозора конкретика, що вигідно відрізняє його від інших ораторів, які повторюють загальні фрази про знеособлені колективні «сили», «сторони конфлікту» та інші ухильні конструкції. Його незмінний успіх, ключ до «загадкового» авторитету — у чесності перед слухачем і співрозмовником. В основі формули його успіху — величезна людська сміливість.

Якби мені запропонували добрати прикметник, який найточніше відповідає образу патріарха Гузара, я б не вагалася ні секунди — безстрашний. Можливо, це результат глибокої віри в Бога, прояв специфічного фаталізму віруючої людини, яка беззастережно «йде в ім’я Господнє», озброєна упевненістю, що «на все воля Божа». Хай там як, Гузар вражає своєю сміливістю. Не «відчайдушною», а цілком «розважливою» сміливістю людини, яка робить, що має, і готова прийняти те, що буде. Для радянських людей це було неймовірним відкриттям — те, що можна так жити. «У людей усе ще багато страху», — повторює патріарх, тому одним із головних його закликів під час обох Майданів і взагалі будь-яких змін був і лишається «Не піддавайтеся страху». Це вільне перекладення заповіді папи Войтили «Не бійтеся». Цей заклик неможливо зрозуміти однозначно, як гасло революційних мас «зберігати спокій і валити режим». Сутність зводиться до простого й складного водночас стану — безстрашності людини, яка знає, що робить і розуміє, чому вона не може чинити інакше.

У Гузара цей заклик має й цілком прикладний сенс: не боятися іншої людини, точніше, не боятися вступати в контакт. «Ми маємо страх перед співрозмовником, якого виховані у свободі люди не мають, — пояснює він. — СРСР був побудований на страху. Навіть удома боялися все говорити. Пам’ятаєте, дітям у школах ставили в приклад Павлика Морозова, хлопчика, який доніс на батька? Із такими «героями» не дивно, що страх проростав усюди: що менше сказано — то краще. Три покоління виховувалося у страху перед іншими людьми. Тепер ми вже не боїмося, що нас репресують, але підсвідомо продовжуємо недовірливо ставитися одне до одного. Сподіваюся, через одне-два покоління це мине».

Проблема комунікативної неповноцінності пострадянської людини — це й особисте страждання Гузара, який «не знайшов свого кола», так і залишившись «чужим серед своїх», і та пружна стіна, у яку впиралися його глобальні проекти, включно з улюбленим дітищем кількох поколінь патріархів — єдиною Київською церквою. І ширше — єдністю українців і єдністю християн у світі. Можливо, Майдани так захоплювали Гузара саме тому, що там, на вулицях і площах, в екстремальних умовах, перед обличчям цілком певних, явних загроз ці бар’єри падали, і люди відчували і свою цінність, і співпричетність. Не перетворення на натовп, а саме причетність, у якій кожне людське «Я» не розчиняється, не тоне, але ще повніше усвідомлюється в загальній події.

Невміння розмовляти одне з одним і страх перед іншою людиною — елементарна відсутність діалогу в суспільстві. Поки цей бар’єр не здолає кожна людина на рівні міжособистісного спілкування, діалогу не буде і між різними соціальними групами. Не буде жодних докорінних змін у суспільстві, поки не впадуть ці стіни, не виштовхнемо з горла ком, що не дає вимовити потрібні слова, не спаде в м’язах напруга, і пози не стануть менш загрозливими. «Не піддаватися страху» означає не лише не боятися самому, а й не випромінювати агресію.

Тут, певно, ми знову стикаємося з ефектом «незагроженої самоідентичності»: не боятися співрозмовника, бути готовим довіритися ближньому може тільки людина, яка цілком усвідомлює власну гідність. Можливо, у цьому секрет Блаженнішого із його неймовірним, гідним подиву умінням вести бесіду. Це вміння, вироблене,