Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

у Відсутній Cектор № 117, куди спрямувала мене Спарк.

З поза меж, Життя нагадує велетенську цибулину, на незліченних пелюстках якої паралельно і водночас існують мільярди епох. На пелюстках безперестанно снують істоти різних розмірів. Між листками жевріє пустота і темінь — Велике НІЩО — Сектор, який розділяє епохи. У ньому час нерухомий, застиглий; якби не цей сектор, істоти з різних епох могли б безперешкодно рухатись з минулого в майбутнє і навпаки.

В секторі стояв страшенний гуркіт і клекіт. Зорельоти приземлялись один за одним і заповнені людьми злітали у високе небо кольору рожевого фламінго. Я ледве відшукала серед цієї метушні племінницю Одарки — Мавку Тополинку, власницю зоредрому. Це була худорлява крихітка, років 17. Вона стежила за рухом на літовищі. Дивина та й годі, як вона всьому цьому давала раду.

— А, це ти, — швидко глянула Мавка на мене поверх окуляр. — Твоє тіло вже у нас. Ми якраз відновлюємо його структуру. Коли душа відділилась від нього, воно розщепилось. Тепер ми відтворюємо його з волосся, в якому записана вся інформація. Щойно воно відновиться — можеш заселятися. — пояснила Мавка і, помітивши моє занепокоєння, додала, — не нервуйся, тіло буде точнісінько таке, як до Тeleportatio.

Мавка зняла окуляри і протерла їх білою хустинкою, поправила зібране у пучок волосся.

— Тримай телефон, — вона простягнула тонку сріблясту пластинку, — коли прибудеш на нове місце — чекай на дзвінок від Спарк. Ця пластинка допоможе тобі спілкуватися з людьми з різних епох. Але пам’ятай: з людьми до 22 століття треба розмовляти у снах. Вони не знають про це досягнення науки і якщо ти говоритимеш до них серед білого дня з ясного неба — можеш їх наполохати.

Дівчина показала як користуватися телефоном і попитала про здоров’я тітки. Я відповіла, що у Одарки все гаразд. Вона знову щось поклацала на моніторі і перевела занепокоєний погляд з екрану на мене.

— Сталася неповна трансгресія. — вимовила вона і, збагнувши, що я не розумію запитала, — Коли Сила сказала тобі крутитися, про що ти думала?

— Про блискучу планету з мерехтливими кільцями із зоряного пилу навколо. Батько часто розповідав мені про неї, але я не була там жодного разу.

Мавка насупилась:

— Ти постійно думала про цю планету? Можливо в голові проскочила ще якась думка?

Я обмізкувала її питання.

— Та ні, лишень хотілось швидше потрапити на планету.

— Тепер все зрозуміло. Голос сказав тобі: НЕ ПОСІПІШАЙ. А ти не послухалась. Ось тепер маєш клопіт — твоя ліва нога лишилась на старому місці.

— Як? Я буду без ноги? Адже голос сказав крутиться якнайшвидше.

— Так і є. Треба крутитись якнайпрудкіше, швидкість обертань має перевищувати рух звука в тілі. Але це не означає, що треба ПОСПІШАТИ.

— Господи! Як же я тепер без ноги?

— Тепер нічого не вдієш. Нога опинилась на тілі дівчини, яка телепортувалась на твоє місце, — сердито буркнула Мавка, вглядаючись в комп’ютер. — Не солодко їй прийдеться.

— Як? Хтось перемістився на моє місце? Мене про це не попередили?!

— Що вдієш! Щойно у просторі з’являється вакуум, у нього одразу хтось проникає. Знаєш скільки людей роками чекають на Тeleportatio?

— Невже не можна було мене попередити про можливі наслідки Тeleportatio?

— Всього не передбачиш. Не хвилюйся. Там, куди ти прямуєш, ти легко зможеш відшукати собі нову ногу.

Я з сумнівом поглянула на Мавку, а про себе приречено подумала: «Ну ось і збулось пророцтво Спарк про втрату коня, чоловіка, або частини себе. Чи могла я уявити, про що йшлось? Аж ніяк! А що там ще? Дорога під градом і дощем, два сонця, народження зверху? Чи можна це якось розшифрувати? Далебі, розігналась. Час сам все розшифрує».

Що поробиш, доведеться прямувати до злітної смуги одноногою. Доки я зодягала тіло-скафандр, Мавка давала останні настанови.

— Не бійся. Стрибок триватиме долі секунди, не встигнеш і оком змигнути. Всі необхідні маневри зореліт виконає сам. Від тебе нічого не залежить. Зараз попростуєш до тину, за ним звернеш праворуч до балки з перелазом, далі — холодна ватра — іди крізь неї сміливо, вона не опалить, а лише очистить, за ватрою — сухе озеро, пройдеш повз нього, воно не замочить, а навпаки висушить.

— Гай-гай, скільки орієнтирів! Так і згубитись не довго.

— І що ти за одна! — насупилась Мавка, — Ще не впала, а вже йойкає. Стеж за стрілками на траві і нікуди не звертай. Біг в поміч.

І Мавка помахала тоненькою, як гілочка, рукою.

До холодної ватри вела лугова трава. Рівненька і блискуча, запримітивши мене, вона вкладалась у стрілку із загостреним кінцем, немов хтось зумисне її пригинав. Щойно я поминала вказівник, трава вирівнювалась, не лишаючи на собі жодного сліду.

Ватра спалахнула раптово щойно я перескочила перелаз, немов вирвалась із землі і стала стіною: метрів зо три заввишки і стільки ж завширшки. Товщини її не видно, однак здавалося, що за нею вже немає анічогісінько. Але ж по обидва боки від полум’я стелилась соковито-зелена трава. Дивина.

Золотисто-руда з бурштиновими і коньячними язиками ватра потріскувала і шипіла, мов полум’я, що пожирало колоди. Хто б там що не казав, вона зовсім не походила на холодну. Йти крізь неї — це ж вірна погибель. А мо’ Мавка взяла мене на глум, сидить зараз перед екраном комп’ютера і посміюється.

Ступила крок вліво і ватра поповзла за мною, ступила вправо — і вона туди ж. Та її не обхитрувати. Озирнулась, підняла з землі бадилину і пошпурила у вогонь. Той миттєво поглинув її — ні сліду, ні звуку.

«Не опалить, а очистить», — пригадала слова Мавки. Що значить очистить? А може спробувати перестрибнути? З пам’яті виринув образ юнок та юнаків, що побравшись за руки