Читати книгу - "Антирадянські історії"

та військові задумували реванш і пристрасно бажали мати у Кремлі «сильну руку».

Так і трапилося: «сильну руку» за руку привів у Кремль «демократ» Єльцин. Можна скільки завгодно міркувати й обговорювати конспірологічні версії щодо того, хто підказав Єльцину привести до влади саме цю непоказну людину, але попередні півроку в кріслі прем’єр-міністра для Путіна не минули непоміченими, і реваншисти в погонах всіляко лобіювали підполковника КДБ. Путін ще в серпні 1999 року, будучи прем’єр-міністром, сказав досить, щоб було зрозуміло — в Росії більше не буде ані правозахисників, ані свободи слова. Тоді в горах Дагестану, де почалася друга чеченська війна, військові з журналістами вже розмовляли крізь зуби, не підпускаючи близько до зони бойових дій правозахисників.

Дивно, але багато хто сприймав появу Путіна у Кремлі як новаторство в російській політиці. На Заході бачили молодого керівника, спортсмена, який володіє німецькою. У Росії — «рятівника». Тоді мало хто здогадувався, що буде з Росією за рік-два. Але людям подобалося, як Путін літає на літаку чи цілує хлопчика в живіт. Таких лідерів у Росії точно ще не було. Навіть коли в черговий раз килимовим бомбардуванням покрили Ічкерію і вбили ще кілька десятків тисяч осіб, люди покірно сприймали всі рішення Путіна, виправдовуючи жорстокість російської армії. У перші місяці війни на Пушкінську площу в Москві щочетверга виходило 5–6 активістів, які протестували проти другої чеченської війни. Над ними сміялися, їх ігнорувало телебачення, потім вони зникли, зрозумівши, що в Росії безглуздо щось робити публічно, це нікого не пройме, ні на що не вплине. У Росії, нарешті, з’явився цар, який сам визначає — кого стратити, а кого помилувати.

Переслідування неурядових організацій почалося з перевірок. Потім їх почали закривати, вигадуючи сотні причин, починаючи від розхитаних електричних розеток в офісі, закінчуючи податками. З’явився закон про «іншоземних агентів», організаціям заборонили отримувати іншоземні гранти. Частину правозахисників спокусили запрошенням у Громадську палату, зайняти місця статистів — засідати у круглій залі, частину прилаштували радниками до омбудсмена. Кремль наполегливо пригнічував правозахисний рух, згідливих перетворюючи на слухняні організації, а тих, хто чинив спротив, виселяли з орендованих приміщень або вигадували безглузді звинувачення в порушенні правил пожежної безпеки.

Останні роки Кремль перестав звертати увагу на доповіді чи заяви міжнародних правозахисник організацій, що б’ють на сполох щодо тотальних порушень прав людини. Путін прийшов до того, чого й хотів, для нього права людини і свободи — пустий звук. І якщо в Росії і є якісь залишки правозахисник організацій, то вони, отримуючи тепер кремлівські гранти, теж видають пустий звук. Кремль — задоволений, тепер ніхто не намагається дорікати диктаторові, всі мовчать, а на міжнародний резонанс Путіну давно наплювати.

Російський правозахисний рух повернувся в 1970-ті роки. Відмінність від СРСР тільки в тому, що в Росії ще можуть прочитати в інтернеті те, що думають і пишуть міжнародні організації. В усьому іншому все по-старому — арешти, суди, конфіскації й еміграція. Головного інструменту демократії — свободи слова нема, свободи думки нема, право на публічні акції, якщо вони проти політики Путіна, жорстко присікаються, політичного плюралізму нема — Державна Дума складається із чотирьох провладних партій.

За недовгий період життя офіційного існування, за 10–12 років, російські правозахисні організації так і не змогли ініціювати створення громадянського суспільства. Не тих відчайдушних кілька сотень росіян, що на свій страх і ризик виходять на акції та протестують проти диктатури, а хоч би частини населення, які знають, що за Конституцією саме вони керують державою. Київський Майдан для більшості росіян виявився не громадянським подвигом, а «екстремізмом». Так, як їм пояснила російська пропаганда. У минуле повернулася не лише російська влада, в минуле, і не без задоволення, пішла й більшість населення країни. Чи стане воно коли-небудь суспільством?

ВЛАДА НАВМИСНО ВИХОВУЄ ЛЮМПЕНІВ

Час від часу російські телеканали купують кадри західних телекомпаній, у яких поліцейські, як це йдеться у коментарях, перевищують свої повноваження, б’ючи затримуваних людей, яких підозрюють у скоєнні злочину.

Важко зрозуміти, з якою метою (ви ж розумієте, що зараз телебачення просто так нічого не показує — скрізь можна віднайти ідеологічний контекст) демонструють ці кадри. Якщо для того, щоб показати «їхню вдачу», то зрозуміло. Але не ясно, чому ті самі канали абсолютно спокійно показують у численних кримінальних передачах те саме, але вже здійснюване російськими міліціонерами, а коментарі — протилежні за змістом.

Російські телеканали рясніють величезною кількістю передач і фільмів кримінальної тематики. Більшість із них готуються безпосередньо прес-службами підрозділів МВС чи за їхнього активного сприяння. До списку треба дописати програму «Человек и закон», кримінальні сюжети в інформаційних програмах. Навряд чи помилюся, якщо додам до цього списку телевізійний «десерт» — рулони російського «мила»: серіали на тему «доблесна російська міліція захищає конституційні права громадян». За радянською звичкою саме фільми стають наочним посібником у виховній роботі з громадянами. Як колись — якщо герой фільму «Комуніст» умирав за партію, багато хто його наслідував…

Тепер про дивацтва телепрограм і фільмів, про виховну роль яких має бути повторено ще неодноразово. Мало який сюжет із кримінальних передач не супроводжується кадром із фізіономією затриманої (не заарештованої!) людини (не засудженої, не злочинця!), в синцях і набряках. Ці кадри мають закріпити у співгромадян усталену думку, що покарання наздожене будь-кого. Але дивне інше: журналісти, які випускають в ефір ці кадри, є співучастиками того, що юридичною мовою називається порушенням закону. Стаття 118 Конституції РФ стверджує: «Правосуддя в Російській Федерації здійснюється тільки судом». У статті 21 є і такі рядки: «Ніхто не може бути підданий катуванню, насильству, іншому жорстокому або такому, що принижує людську гідність, поводженню чи покаранню». Інакше кажучи, якщо ви побачили, як міліціонер чи (Боже, збав!) омонівець навідліг лупить кийком або ногою в черевику з товстою підошвою, намагається влучити у печінку чи в пах, ви можете сміливо говорити, що цей представник правоохоронних органів порушив закон. Але якщо вам щодня те саме демонструють на телебаченні? Ви можете вимкнути телеприймач, але сотні тисяч, мільйони співгромадян побачать самосуд міліціонера і вважатимуть, що так і має бути…

У міціліонера, який читає ці рядки, або у громадянина, який співчуває міліціонерові, може виникнути й інше запитання: а раптом це злочинець? Раптом ця людина