Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

Я починаю втрачати інтерес до того, що до смаку, а що ні хлопцям у Вашингтоні, — посміхнувся Меттьюз. — У нас тут по горло своїх проблем. Отже, ти можеш взяти на себе справу?

Доукс подивився на мене. Я намагався зберегти вид серйозності і відданості справі. Сержант кивнув головою.

— Так. Я можу це зробити.

Капітан похлопав сержанта по плечу.

— Ти гарний чолов'яга! — сказав він і відправився розмовляти з журналістською братією.

Доукс все ще дивився на мене. Я відповідав йому тим же.

— Тепер тобі буде легше за мною стежити. — промовив я.

— Коли все закінчиться, — сказав він мені. — Лише ти і я.

— Але не раніше, ніж все це закінчиться.

— Не раніше.

Глава 18

Доукс відвіз нас у кав'ярню на Калле Очо, там же, на протилежному боці вулиці, продавали автомобілі. Сержант провів нас до столика в дальньому кутку залу і зайняв місце обличчям до дверей.

— Тут ми можемо поговорити. — сказав він. Це звучало прямо як фраза із шпигунського фільму, і я пошкодував, що не прихопив сонцезахисні окуляри. Втім, не можна виключати, що кур'єр доставить мені окуляри Чатскі. Сподіваюсь без носа на додаток.

Перш ніж ми встигли приступити до бесіди, із задньої кімнати вийшов якийсь чоловік і привітався з Доуксом за руку.

— Альберто, como estas27?

А Доукс відповів йому на дуже гарній іспанській, — кращі, ніж моя, мушу визнати, хоча хочеться вірити, що мій акцент таки більш вишуканіший.

— Луїс. Mas o menos28. — відповів сержант.

Вони базікали з хвилину, а потім Луїс приніс нам по чашці жахливо-солодкої кубинської кави і pastelitos29. Кивнувши в останній раз Доуксу, він сховався в задній кімнаті.

Дебора стежила за цим спектаклем із зростаючим нетерпінням, а коли Луїс нас покинув, вона з ходу взялася за справу.

— Нам потрібні імена всіх, хто був в Ель-Сальвадорі. — випалила моя сестра.

Доукс глянув на неї і неквапливо відпив кави.

— Це буде довгий список.

Дебора насупилась.

— Ти розумієш, що я хочу сказати. Чорт забирай, Доукс, він схопив Кайла.

Доукс показав зубки.

— Так, Кайл старіє. У свої кращі роки він подібного ніколи не допустив би.

— Чим саме ти там займався? — запитав я. Я розумів, що це відвело би бесіду в бік, але моя цікавість взяла гору.

Доукс посміхнувся, — якщо це можна було якось назвати посмішкою, — і, поглянувши на мене, сказав:

— А як ти гадаєш? — і тут я раптово вловив під всіма цими завісами, справжній підконтекст його слів. Я почув ремствування злобного тріумфу з його боку, на що тут же пролунала відповідь із темної глибини мого заднього сидіння. Один хижак звертався через залиту місячним сяйвом ніч до іншого. А хіба могли ми вчинити по-іншому? Доукс знав мене, а я знав, ким був Доукс: холоднокровним вбивцею. Навіть без слів Чатскі було ясно, що робив він на кривавому карнавалі, яким був у той час Ель-Сальвадор. Доукс цілком міг там бути одним із інспекторів манежу.

— Заткніть свої підконтекстні ігри! — сказала Дебора. — Мені потрібні імена.

Доукс взяв собі трохи pastelitos і відкинувся на спинку стільця.

— Чому б вам всім спершу не ввести мене в курс справи? — Доукс почав їсти тістечко, а Дебора, перш ніж вирішити, чи був у реченні сержанта сенс, тарабанила кінчиками пальців по столу.

— Ну, добре, — промовила вона. — Ми маємо приблизний опис типа, який це зробив, і знаємо про його машину. Білий фургон.

Доукс похитав головою

— Це неважливо. Ми знаємо, хто це робить.

— Нам також відома особистість його першої жертви, — сказав я. — Мануель Борхес.

— Так-так, — посміхнувся Доукс. — Це був старий Манні? Шкода, ви не дали мені його пристрелити.

— Твій друг? — запитав я у сержанта, але він проігнорував мене.

— Що ще у вас є?

— У Кайла був список імен, — продовжила Дебора. — Інші люди з того ж підрозділу. Кайл вважав, що один із них стане наступною жертвою. Але цих імен він мені не назвав.

— Так, він цього б ніколи не зробив. — зауважив Доукс.

— Тому ми маємо почути їх від тебе.

Доукс зважився на обмірковування.

— Якби я був такою крутою шишкою, як Кайл, — сказав Доукс. — то вибрав би одного з тих хлопців і зробив би з нього приманку. — Дебора кивнула і прикусила губу, а Доукс продовжив: — Однак проблема в тому, що я не крута шишка на зразок Кайла, а простий провінційний коп.

— Значить, ти любиш банджо? — запитав я, але він чомусь не розсміявся.

— Я знаю лише про одного хлопця в Маямі зі старої команди, — промовив він, окинувши мене злісним поглядом. — Оскар Акоста. Зустрів його в «Паблікс» пару років тому. Ми могли б на нього наїхати, — він кивнув підборіддя на Дебру. — Є ще пару імен, які я можу припустити. Ви пошарудіть щодо них, чи в місті вони, — Доукс розвів руками. — Ось приблизно все. Звичайно, я міг би зателефонувати своїм старим приятелям у Вірджинію, але що з цього вийде... — сержант глузливо пирхнув. — У будь-якому випадку, два дні у них піде на те, щоб зрозуміти, що саме я хочу, і ще пара днів щоб вирішити, що з цим робити.

— То що нам робити? — вигукнула Дебора. — Перетворити його на підсадку качку? Того, кого ти бачив? Чи спробуємо поговорити з ним?

Доукс похитав головою.

— Він мене пам'ятає. Я спробую з ним поговорити. А ви не спускайте з нього очей, він зрозуміє, що відбувається і спробує змитися, — Доукс подивився на свій годинник. — Без чверті три. Оскар буде вдома через пару годин. Ви обоє чекайте мого дзвінка, — сержант обдарував мене своєю сто п'ятдесяти ватною посмішкою, що означала «я все про тебе знаю», і додав: — Чому б тобі не почекати зі своєю гарненькою нареченою? — він встав з-за столу і пішов геть, залишивши рахунок на нас.

Дебра втупилась на мене.

— Наречена?

— Це ще не остаточно вирішено.

— Ти заручений?

— Я збирався тобі сказати.

— Коли? На вашу третю річницю?

— Коли я буду точно знати, що це дійсно відбулося. Я і сам в це по-справжньому