Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

до стінки цвяхами. Постіль навіть була, «буржуйка», стіл, скатертина на столі, квіти стояли. Отак мене зустрів батальйон. Пішли знайомитись, купа чоловіків і я. Так почалася моя служба в батальйоні.

Хлопці реагували на мене неоднозначно, але найгірше на жінку-замкомбата відреагував командувач сектора — він кричав просто як навіжений, коли мене побачив. А наш комбриг питав: «Ну чого ж ти пішла в батальйон? Та ще й у цей, складний, де аватарів багато?» А я йому: «От давайте об заклад: через чотири місяці це буде кращий батальйон». Але чотирьох місяців у нас не було, бо тоді саме прийняли рішення створити нові бригади — 53-тю і 54-ту. І п’яті батальйони кількох бригад мали віддати в 54-ту бригаду. Нам пропонували залишитися у 30-й бригаді, там були посади. Але цей батальйон був таким рідним уже… Як діти — як їх покинеш? Так ми стали військовослужбовцями 54-ї окремої механізованої бригади.

Привезли нам чергову партію мобілізованих. Обіцяли 30 осіб, а прислали понад півтори сотні. Вони й не розуміли, куди потрапили. Кажу: «Хлопці, то кулемет стріляє». А вони: «Який кулемет? Ми ж у Харківській області!» А потім привезли їх на місце дислокації, кажемо: «Давайте окопи копайте», — а вони ніяк… Просили, кричали, командири наказували — ні та й годі. Мовляв, які окопи? У нас намети є. А тут увечері артилерія… Тоді Миронівське на Світлодарській дузі вже було «сірою» зоною, зараз наші позиції вже значно просунулись уперед. Поїхали ми подивитись, як наш «молодняк». Вони хоч і не на передку, але біля них недалеко обстріл був. Одягаю бронік, а мені на нього хлопці бантиків якихось начіпляли, і на каску якогось зайчика… Отака «грізна» вся і поїхала. Приїжджаємо до наших новеньких, а там — мати рідна! — очі завбільшки як 5 копійок, пачки від цигарок порожні, всі в броніках-касках, перелякані. На ранок усі окопи були готові. За ніч! Такі нори собі вирили! Були лопати і пара ломів, інше все у хлопців на передку було. Чим вони їх викопали, я не знаю…

Коли нас перевели в 54-ту бригаду, ми стали 1-м батальйоном. Ми так хотіли. Тоді ще був повний бардак — УБД в багатьох не було… Ми зібрали у батальйону — а це 620 осіб — документи, ксерокопії, поїхали в Новоград, у частину. І сиділи, як пасьянс, розкладали кілька ящиків паперів по файлах, робили довідки, додатки, фотографії. І так — 10 діб майже без сну. Так ми зробили всьому батальйону в повному складі «корочки» УБД.

Далі нам виходити в район Золотого — Попасної, а людям зарплату не платять. Виявилося, що ми не оформлені досі. Ми відмовились виводити людей на передок, поки не буде на всіх наказ про зарахування до частини, бо вже знали, що це таке — бойові дії. Люди повинні були мати хоч якісь гарантії. Через формування бригади знову виник бедлам: відпустки людям не давали, оформлення — наново. То форми нема, то патрони не підвозять, потім затримка з демобілізацією. Стріляють, комісії приїжджають… У вересні 2015-го нас вивели на полігон, комбат уже в дорозі з нами попрощався. І з командування батальйону залишилися тільки я і старшина. Довелося приймати батальйон і командувати ним 3 місяці.

Хлопці не одразу мене сприйняли як командира, багато хто не розумів, як це — жінка командує чоловіками. Крім того, я невисока на зріст, і вони постійно дивилися на мене згори вниз. Довелося знову завойовувати авторитет і повагу бійців. Це почалося, коли я вперше заступилася за своїх перед вищим командуванням. Велику роль відіграло те, що вони бачили, що про них щиро турбуються. Оформлення УБД всьому батальйону показало хлопцям, що я роблю для них усе, що можу, і вони почали мені довіряти. Ну, і плюс до всього — я щодня була з ними на передовій, їздила по постах, разом з ними була під обстрілами. Хлопці побачили, що я не ховаюся по штабах, і почали мене поважати.

Якось був випадок. Хлопці дзвонять, розповідають, що один боєць, позивний «Зима», чудить. Я поїхала його сварити. Скочила в машину — без броніка, без нічого, так і поїхала. Чи ми фарами десь засвітили, чи що — не знаю. Але по автівці почали стріляти. Вискочила з машини, впала на асфальт… А далі що? Вже хотіла вставати, і тут раптом хтось на мене падає, притискає до землі ще дужче і на вухо: «Лежи, дурна, зараз четверта міна ляже, і побіжимо». І мені на голову одягають каску. Виявилося, це той самий «Зима», якого я їхала сварити, побачив, що сталося, прибіг мене рятувати і накрив собою, бо він був у бронежилеті. І саме він одягнув на мене свою каску. Ми перебігли в бліндаж, але, звісно, язик не повернувся його сварити вже. Згодом він був поранений — хлопця рятував.

Був час, щоправда, коли я мало не перевелася назад, у 30-ту бригаду. В нас були постійні конфлікти з комбригом 54-ї — не було комбата. Але потім бригаду очолив Володимир Горбатюк, а нам прислали нового комбата — «Купола» ― Олексія Оцерклевича. Ми повірили в них і вирішили залишитися. Бувало складно. Коли, наприклад, я була за комбата, і мені треба було доповідати, що в нас із БМП. Нормально доповідати, нарівні з усіма, без пільг, пов’язаних із тим, що я — дівчина. Тоді хлопці мені креслили на папірці, все пояснювали, розписували по кожній машині. Я йшла на доповіді з таблицями, розповідала. Мої бійці підтримували мене і допомагали, як могли, і я їм так само.

Наступна наша ротація — знову Світлодарська дуга, район Луганського і Миронівського. Там було найтяжче місце ще з часів дебальцевських подій. Колись нам казали, що всі, хто стоїть біля Луганського, — герої України посмертно. Якщо подивитися по карті, це виступ, і у випадку повторення боїв, як у тому самому Дебальцевому, там було можливе оточення — і до останнього.

В 2016-му стало особливо тяжко, бо пішли п’ята і шоста хвилі мобілізації. Влітку нас зібрав комбат і запитав, як ми дивимось на те, щоб із нами разом воював «Правий сектор». Ми не були проти, але хлопців попередили, що вони тут неофіційно. Раптом що — волонтери. І вони пішли брати висоту «Мурашник».

І були в той день загиблі. У нас загинув хлопець із 25-го батальйону, Василь Сліпак. Тоді ми ще не знали, хто такий «Міф», — мені його коли показали, я сказала, що то не наш навіть. І ми взяли цю