Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Українське громадянство на час проголошення Української держави мали всі особи української народності, що мешкали у межах Української держави, хоча державні межі України у проекті Конституції М. Сциборським не визначалися. Отримати українське громадянство могли також «особи інших народностей, яких батьки чи вони самі мешкали в межах Української держави з 1 серпня 1914 р.». Утім особам інших народностей, як було зазначено в цій статті документа, могло бути й відмовлено в наданні українського громадянства. Окремому законові підлягали особи єврейської народності[217].

Матеріальна та інша участь чужинців у видавничій і пресовій діяльності допускалася лише за окремим дозволом влади й підлягала її контролю. Приватні освітні установи, а також чужомовне навчання і видання на чужих мовах допускалися також тільки за дозволом влади в кожному окремому випадку та підлягали її контролю. Навіть на прийняття українським громадянином чужоземного ордену потрібен був дозвіл Голови Держави. Цілком зрозуміло, що чужинці, які перебували на території Української держави, підлягали її законам на загальних для всіх підставах, хоча і не користувалися політичними правами українських громадян[218].

У боротьбі за УССД, навіть з огляду на суворість вимог до всіх її учасників, ОУН розраховувала на те, аби мати союзників з-поміж інших політичних сил і визвольних рухів, зацікавлених у розвалі СРСР. У постановах II Великого збору ОУН з цього приводу зазначалося: «Відношення ОУН до інших держав та політичних угруповань вирішуватиметься їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з українським націоналістичним рухом». І далі: «ОУН поборює всі опортуністичні течії, які не йдуть на повний розрив з Москвою, а надіються на частинні уступки зі сторони Москви та стоять на становищі постепенної перебудови СРСР шляхом еволюційних змін»[219].

Проте дуже дивним є переконання керівників Революційного Проводу на чолі зі С. Бандерою в тому, що такими опортуністичними партіями та емігрантськими групами є всі інші учасники українського національного руху, зокрема «дрібно-міщанська група попутників націоналізму А. Мельника, гетьманці, УНР, есери, есдеки, ундисти, ФНЄ, радикали, клерикали та всі ті, що розбивають одноцілий фронт боротьби українського народу та узалежнюють українську справу виключно від зовнішніх так званих сприятливих умов»[220].

Так само нереалістичним виявилося уявлення лідерів ОУН про можливість порозуміння з польським антикомуністичним рухом на підставі висунутих ними основних засад, здатних, на їхню думку, забезпечити «трівку співпрацю». Згідно з розробленими Проводом ОУН так званими вихідними позиціями для розмов з представниками польського визвольного руху сторони мали взяти на себе зобов’язання визнати за обома народами право на незалежні суверенні держави на їхніх етнографічних територіях. Крім того, українська і польська сторони мали зобов’язатися «не вести протисоветських партизанських акцій на етнографічних землях іншого народу без попереднього узгіднення плану таких акцій між військовими штабами обох визвольних армій». Остання домовленість передбачала, зокрема, видання польським емігрантським урядом заяви «про негативне ставлення до таких польських акцій на українському терені, за які спадали б репресії на населення того терену»[221].

Утім видання польським урядом подібної заяви було лише першим кроком до переговорів. ОУН вимагала від його представників «застосовувати на підсоветських теренах суворі кари до власних шовіністичних елементів, що в Совєтському адміністративному апараті допомагають окупантам винищувати інший нарід, які є прийняті в відношенні до шкідників власного народу, та трактувати їх на рівні з агентами НКВД». Крім того, українська і польська сторони мусили взяти на себе зобов’язання припинити «в краю і поза його межами не тільки всяку письменницьку, але й усну пропаганду як на відтинку внутрішньої, так і закордонної політики та протидіяти й поборювати образливі для честі і почувань іншого народу виступи власних нездисциплінованих шовіністичних кіл»[222].

ОУН закликала польську сторону до вилучення «імперіалістичних основ із системи національного виховання, які заторкають суверенні права обох народів» і, навпаки, — до популяризації у пропаганді і вихованні ідеї суверенності обох народів на їхніх етнографічних територіях. Українське і польське представництво мало організувати «на закордонному форумі спільні виступи з метою оборони інтересів національно-визвольної політики обох народів перед чужинцями». До часу створення законних урядів суверенних держав обох народів на їхніх етнографічних землях «виразниками їх політичної думки, політичних устремлінь визнавалися керівники визвольної боротьби тих народів»[223].

У разі прийняття на себе обома сторонами всіх перелічених зобов’язань Провід ОУН ставив питання про можливість створення спільного «українсько-польського бюра для підготовки опінії обох народів в напрямі майбутнього союзу між обома державами та для узгіднення спільних акцій закордонної політики перед аліянтами». На думку керівників ОУН, мала бути створена також «правнича комісія для перевірки кордонів у відповідності до давніших міжнародних зобов’язань, для вироблення проектів майбутнього державного союзу та забезпечення прав національних меншин». Можливими формами співробітництва ОУН визнавала й участь представників польських кіл в Антибільшовицькому блоці народів (АБН), а українців — у польській армії[224].

Вкотре постає питання про те, чи могла бути позитивною відповідь на ці пропозиції ОУН польських емігрантських властей та керівників польського визвольного руху, які були насправді дуже зацікавлені в залученні українців до «проальянтського антибільшовицького союзу» навіть з огляду на