Читати книгу - "Пан Халявський"

йшла за вас. Давня річ, та й я б не пішла, якби мене, мабуть, що зв'язану не обвінчали. Отож сяка-така, ликом зшита жінка, а, женившись, ви помалу змінили своє скаредне поводження і під старість стали порядні. Те ж саме буде й з нашими синками. Коли ми їх оженимо, та візьмемо їм жінок далеко старіших за них, та ще зубатих, щоб їм волю врізали, так, по-перше, скоріше діждемося синів од синів своїх і побачимо чада чад своїх; а, по-друге, не бійтеся, не підуть тоді більше по вечорницях і нас потішать щастям своїм.

— Дивуюся вам, Текле Зіновіївно, як ви навіть у сі літа підпадаєте мехлюдії й у вас усе любовне на думці (тут матінка плюнули й так скривилися, неначе міцного оцту покуштували). Як ви гадаєте женити дітей? Що з них буде?

— Тепер поки що діти, а потім будуть люди. Батенько спинилися проти матінки й дивилися на них довго-довго; потім похитали головою, присвистуючи: «фю-фі-фі!.. фю-фі-фі!», і стали казати, дедалі більше запалюючись: «Як я бачу, так ваша рада жіноча, баб'яча, не розсудлива, дурна!» — і на останньому слові, виходячи з кімнати, грюкнули дверима кріпко і, йдучи, кричали далі: «Не послухаю вас, ніколи не послухаю!.. Женити! їм того й хочеться».

А матінка, лишившись самі, стали міркувати критично, та все стиха, все ще боячись батенька, щоб не повернулись: «Як собі хочете, так і робіть, а я вам іншої ради не дам. Хоч вони і моя утроба, і вигодовані моїм серцем, а не вашим, та ви мені голова, і я — о-ох! — повинна скорятися. Хоч, на пашу думку, я і по-дурному кажу, та почуваю, що лучче мати одну невістку, котра б і нам допомогла держати їх у руках, ніж сотню чортзна-яких — тьху!» — Вигукнувши се, матінка плюнули, повернувшись у той бік, де було село.

Сю розмову батенька з матінкою, що описано, я чув сам, — і, признаюся, матінчина думка, думка дотепна й розумна, захопила мене. Женити нас! Що могло бути лучче за те? А матінка так справедливо, жваво, майстерно доводили потребу того… Мене взяла журба, коли я почув, що батенько не погоджуються й рішуче відмовили. А я вже почував таке бурхливе, непереможне бажання женитися, бо… бо зі мною сталася зміна, котру поясню словами нашого реверендисиме наставника, доміне Галушкинського.

Боженятко, мале тілом, та велике ділами, найшло спосіб обплутати мене своїми тенетами. Для того воно дістало з сагайдака свого найгострішу стрілу, намазало її отрутою, котру само ж і зробило, — отрутою солодкою, гіркою, що захоплює, вбиває, підносить і знищує; так ото таку стрілу сей лукавець поклав на свій лук і, помістившись у незрівнянні, сіренькі, хитренькі оченята, пустив з них свою стрілу, котра, полетівши, влучила мені просто в серце й пронизала його наскрізь. А тоненькі, довгенькі, біленькі пальчики, що належали тій, кому й ті оченята, теплотою своєю розпалили всі мої нутрощі… Леле! Я пізнав любовну пристрасть на моє захоплення й разом з тим на мою люту муку!.. Про початок або народження її, зростання й дію я розповім далі. А тепер кінчу період юного життя мого тим, що сталося.

Батенько вирішили вирядити нас поки що в училище. Доміне Галушкинський. за вчинене розбещення (так думали батенько) вдачі нашої повинен був наглядати за нами увесь рік без платні, на самих харчах наших, а що йому обіцяно не повідомляти начальство його про те, що сталося, то він був радий і обіцявся пильнувати нас, як ока свого.

Нас споряджали в дорогу. Бідолашний Павлусь не то що їхати з нами, а якби йому сказали й женитися, то не міг, бо знемагав дедалі більше й більше. Кінець кінцем, знахарка сказала, що він не такий хворий, щоб одужати, а через те й перестала лікувати його. Я повинен був вирушати до міста, щоб далі вчитися, як удало почав був. Та любовна пристрасть, що мучила мене, і зглядь на сльози й страждання об'єкту душі моєї змусили мене вдатися до хитрощів, за котрі можна вибачити мені в моєму становищі. Заздалегідь я прикинувся хворим; матінка піддержали обман мій. Я лежав у теплій кімнаті під кожухами, нічого не їв прилюдно, а всякими-превсякими наїдками, за таємною допомогою бабусі, матінка мене загодовували. Батенько дуже сердилися на мою хворобу, проте не припускали обману, і ми добре-таки його обдурили, до того, що коли прийшов час, то брат Петрусь з доміне наставником поїхав. А я, зоставшись, нездужавши для годиться декілька днів, видужав і встав для любовних, приємно невинних насолод.

Брат Павлусь, після того як Петрусь поїхав, недовго страждав. Він помер, завдавши тим смутку батенькові й матінці. Хоч би там що, а все ж їхнє породження. Батенько рішуче покладали провину за його смерть на доміне Галушкинського, котрий рано й передчасно повів на вечорниці; а матінка, як і завсіди, справедливіші за батенька, зробили висновок, що доміне Галушка тільки тим завинив, що часто водив хлопців на це веселе зборище; а я гадаю, що в смерті його ніхто не завинив: вона сталася сама собою. Така, видати, Павлусева була натура!..

З наказу батьків я, розлініївши папір, написав до Петруся сам: «А чи знаєш, брате, ось що? Брат Павлусь наказав тобі довго жити». Матінка, прослухавши й сказавши, що дуже жалісливо написано, ревне заплакали. На відповідь мені Петрусь докладно описував — і все високим штилем — усі чудові якості покійного і наостанку, потішаючи себе й мене, додав: «Тепер нам, коли батенько й матінка помруть, не між шістьома, а тільки між п'ятьма братами — якщо не вмре котрий ще — треба буде ділитися майном».

Я кажу, що се був незвичайного розуму чоловік! Він скрізь і в усьому хапав наперед.

Поховавши Павлуся, батенько й матінка заходилися радитись, як улаштувати нас. І, видати, батенько в той час були схильні до жалощів, бо незабаром погодилися з матінкою, щоб уже припинити моє навчання. Вони слушно розважили, навіщо зазнавати збитків, платити доміне Галушкинському зайві п'ять карбованців щороку, а користі, мовляв, не буде ніякої: видно було вже,