Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Так, А. О. Скальковський (перший автор, який працював з документами Архіву Коша Запорізької Січі) зазначав, що розгляд справ на Січі ґрунтувався лише на звичаї та простому здоровому глузді й ніде не згадується про застосування законів польських або руських[232]. Це узгоджується зі спогадами інженера С. Мишецького, який підкреслював, що «права в них є, за старовинним їхнім звичаєм, лише на словах, а на письмі прав ніяких не роблять»[233]. Відсутність письмових законів дослідники пояснювали різними причинами. Зокрема, публікатор зазначених спогадів С. Мишецького дійсний член Одеського товариства історії та старожитностей С. В. Сафонов висловив думку, що від Січі годі було сподіватися на письмові закони як через рівень освіти запорожців, так і внаслідок особливостей місцевої системи внутрішнього управління. А критично налаштований до козаків відомий історик Г. Ф. Міллер звертав увагу на «відсутність писаних законів, яких мати і не бажають, побоюючись применшення їхніх вольностей»[234]. Спираючись на своїх попередників, а часом і прямо їх цитуючи, «запорізький батько» Д. І. Яворницький підкреслив, що «писаних законів від запорожців не можна було і очікувати передусім тому, що громада козаків мала занадто невелике минуле, щоб виробити ті чи інші закони, привести їх у систему й висловити на папері». Окрім того, «все історичне життя їх було наповнено майже безперервними війнами, які не давали змоги їм багато зупинятися на устрої внутрішніх порядків власного життя; зрештою, писаних законів запорожці намагалися уникати, остерігаючись, щоб вони не змінили їхніх вольностей»[235].

На освячений часом «звичай запорізький» посилалися в своїх актах навіть російські можновладці від Олексія Михайловича до Катерини II. Втім це визнання до певної міри було вимушеним. Російська верхівка, як і перед тим польська або литовська, не могла свідомо прийняти демократичні порядки Січі, які видавалися їй не просто анархічними, а вкрай потворними. Так, у вже цитованій праці Г. Ф. Міллера зазначається, що запорожці не бажають усіх громадянських порядків, окрім безумовного підкорення старшині, насамперед кошовому отаману, якого самі своєвільно обирають і відкликають. З цього історик робить висновок: «Ці обставини не можуть нікому доброзичливої про Запорожців подати думки, тому що їх звичай будь-якому Громадянському суспільству, на здоровому умі та істинних правилах заснованому, суперечить». Аналогічні оцінки містяться й у численних скаргах на запорізькі порядки представників місцевої російської влади та деяких козацьких старшин. Прикладом таких можуть слугувати звіт про вибори на Січі 1749 р. секунд-майора Олександра Никифорова та інформація (радше донос) про це ж військового писаря Петра Чернявського[236].

З цього приводу варто зауважити, що консервативні погляди феодальної доби часом видаються надзвичайно схожими з ідейними позиціями сучасних противників прямого народовладдя, які, формально визнаючи народ джерелом влади, вважають його все ж негідним цю владу здійснювати безпосередньо.

Хотілося б також звернути увагу на важливе доповнення Д. І. Яворницького, який, з посиланням на думку попередників, зазначав, що запорожці керувалися не лише стародавнім військовим звичаєм, а й здоровим глуздом і усним («словесним») правом[237]. Йдеться, на нашу думку, про ті рішення органів влади Січі, які не фіксувалися письмово, але були добре відомі козакам.

Звернемо увагу й на цікаву думку В. О. Щербака: «Писаних правових норм не існувало. Їхній зміст розкривався через наведення відповідних прикладів-аналогій у процесі самого судочинства»[238].

Тезу про відсутність на Січі писаних норм піддав критиці М. Є. Слабченко. Вчений зазначав, що тут спочатку панувало військове звичаєве право, а згодом відбулася рецепція правових норм сусідніх держав і з’явилися деякі власні писані закони. Він навіть окреслив певні етапи в розвитку права Запорізької Січі. Перший з них (до 1648 р.) характеризувався наявністю окремих вироків, що, часто повторюючись, формували прецеденти. На другому етапі (1648–1709 рр.) на основі цих прецедентів формувалися звичаї. Третій етап (1709–1715 рр.) означився писаними законами, характерними для соціально неоднорідного суспільства[239]. Погляди М. Є. Слабченка знайшли відображення і певний розвиток у праці сучасного дослідника Л. О. Косенка[240].

Загалом звернення до документальних джерел та історіографії проблеми дає підстави стверджувати, що судочинство Запорізької Січі ґрунтувалося, по-перше, на правових звичаях козацтва загалом і «низового товариства» зокрема. По-друге, на судових прецедентах, які ще не трансформувались у загальновизнаний правовий звичай. По-третє, на усному військовому та іншому праві запорожців. По-четверте, на правовій свідомості («здоровому глузді») запорізької старшини, яка здійснювала судові функції. На останньому етапі існування Січі не можна виключати й обмеженого використання письмового права (рецепійованих норм інших держав та результатів власної нормотворчості), хоча нам і