Читати книгу - "Подих диявола"

між будинками в іншому кінці села метнулася величезна сіра тінь. Оскар не зміг добре роздивитися, що це було, помітив тільки, що істота мала дивну манеру пересуватися. Вона бігла, спираючись на руки й тягнучи за собою ноги.

— Там! — крикнув він. — Там щось є. І ще один, бачите? — він махнув ліворуч.

— Бачу, — відповів Гумбольдт.

Судах подав чоловікам знак розділитися.

— Назад у домівки! — крикнув він мандрівникам. — І замкніть двері.

Оскар застиг від жаху. Те, що він побачив, не було людиною. Але твариною воно теж не було.

— Ми допоможемо вам, — заявив Гумбольдт. — У нас є зброя, ми вміємо боротися.

— Зброя не допоможе. Кажу вам, ховайтеся.

— Чому? Чого ви так боїтеся?

— Це кам’яні.

Тепер Оскар остаточно прокинувся. Гумбольдт кинувся назад у хатину й виніс арбалети і стріли. Прихопив він і рибальську сітку з мотузками. Квапливо попрямував до жіночої хатини.

— Сховай Шарлоту з Лєною, — сказав він Елізі.— Хочу спіймати одне з цих чудовиськ.

— Ти з глузду з’їхав?

— Ми ж прийшли сюди, щоб дізнатися, що це за створіння. Будь ласка, роби те, що я кажу.

Еліза гнівно блиснула очима.

— Я не можу тебе відмовити. Але хоч пообіцяй мені, що будеш обережним.

Він підморгнув:

— Обов’язково, ти ж мене знаєш.

— Аж надто добре, — вона цмокнула його в щоку й зникла в хатині з обома дівчатами.

Гумбольдт почекав, поки вони не зникли за дверима, і обернувся.

— Мені потрібна допомога.

Оскар був уже поряд:

— Що робити?

— Як добре ти вмієш кидати ласо?

Юнак криво посміхнувся:

— Краще за всіх у нашій групі.

— Чудово, — дослідник вручив йому сітку й мотузку. — Дималю, ти бачив Лілієнкрона?

— Він не виходив із хатини.

— Добре, ми маємо поквапитися. Ходімо, почнемо з палаючої стайні.

Тут праворуч від них пролунав крик.

Гумбольдт схопив арбалет, зарядив його й побіг у тому напрямку.

— Змінюємо плани, — кинув він на бігу. — Це зовсім близько.

На землі за однією з хатин вони виявили бабцю. Вона сиділа, затуливши обличчя руками. Гумбольдт хотів поговорити зі старою, але вона була занадто вражена.

— Ви щось бачили? Куди воно побігло?

Жодної відповіді, тільки ридання.

— Сюди, — покликав його Оскар. — Здається, я дещо знайшов.

Він указав на землю. Там були дивні сліди. Вони нагадували відбитки копит із пазурами. Великі сліди. Як у крупного бика, тільки трохи більш витягнуті. Дималь здригнувся.

— Упізнаєш? — запитав Гумбольдт.

Принц кивнув. На більше в нього не вистачило сил.

— Вони мають бути десь поблизу, — дослідник озирнувся.

— Так, але де? — знизав плечима Оскар. — Чому їх ніхто ніколи не бачить?

— Вони ненавидять світло, — пробурмотів Дималь. — Воно робить їх важкими й повільними.

— Нам потрібна ця істота живою, — сказав Гумбольдт. — Інакше ми нічого не зможемо сказати напевно.

Оскар почув, як у паніці затрубили слони. Пролунав тупіт, потім почулися чоловічі крики.

— Слони! — крикнув Гумбольдт. — Біжимо до слонів! Гумбольдт і Дималь кинулися вперед, а Оскар, у якого заплуталася мотузка, залишився ще на мить. Раптом він почув хрипке дихання. Зовсім поряд. Спочатку він вирішив, що це тварина, але згадав, що поблизу їх не було. Ні кіз, ні свиней, ні корів.

Серце стислося від страху. Юнака немов паралізувало. Там щось було. У тіні між будинками. Він міг бачити тільки силует, але й цього було достатньо, щоб зрозуміти, що істота була величезною, широкоплечою, з рогами на голові. На обличчі в неї світилися червоні очі.

У ніс ударив дивний запах. Суміш землі та кориці. З горла істоти виривався глухий хрип, як у великого собаки. Вона гучно дихала, нерухомо причаївшись у темряві. Де Гумбольдт і Лілієнкрон? Оскар боявся навіть ворухнутися, навіть зітхнути. Стояв прямий, як ціпок. Напевно, істота реагувала на рух. Між ними на землі лежала смуга світла. Відблиски від палаючої стайні.

У голові плуталися думки. Сітка. Він може накинути її й спробувати втекти. Ні, це божевілля. Він бачив, які швидкі ці чудовиська. Крикнути? Теж не годиться. Поки інші сюди прибіжать, мине багато часу.

Затамувавши подих, він спробував якомога тихше відставити ногу назад. Реакція не забарилася. Почулося шипіння, у темряві блиснув ряд гострих, як голки, зубів. Очі перетворилися на щілинки. З темної маси простягнулася довга тонка рука. У світлі вогню зблиснула луска. Як у рептилії. Така ж сама, як і відбиток на камені.

У цей момент на нього впало світло смолоскипа.

— Оскаре?

Це Гумбольдт!

— Хлопчику, ти де?

Оскар хотів відповісти, але горло стислося від спазмів. Світло смолоскипа затремтіло й освітило руку. Вражаюче!