Читати книгу - "Свій час"

А що як не йти зараз у готель? Що як узагалі туди не йти?

Арка, мабуть, була не пряма — інакше звідси прозирало би світло в кінці тунелю чи його цілковита відсутність. Ніхто не знає, де я, мобільник розрядився, а щоб прошкандибати повз «Де Сад», де, найімовірніше, товчеться фестивальна публіка, я маю напохваті незамінні чорні окуляри.

Андрій надів їх, забарвивши небо у гармонійніший теплий відтінок, і знову зняв — не повторювати ж недавньої фатальної помилки. Якщо то була помилка, а не щось геть інше, чому він поки не міг намацати назви — але загальне відчуття, поки лише тонка тремтлива, як волосина, емоція, вже зародилася і росла, підпорядковуючи розум.

Так я і зроблю. А далі побачимо.

Під арковим склепінням ковінька стала лунко вистукувати, надаючи ході чогось піратського, лиховісного, то й чудово, нехай від мене всі кидаються врозтіч. Цей час, цей скарб, що несподівано опинився у мене в руках, я не віддам, не втрачу просто так. Я щось придумаю. І зовсім не те, що здатен припустити будь-хто з вас.

Попереду зажевріло світло, далеке, мов берег.

Це було як втекти із власного весілля чи прийти на власний похорон. Дуже весело — принаймні спершу.

Андрій швидко вистукував милицею по бруківці, всміхаючись стрічним бабусям і підморгуючи дівчатам, на щастя, геть незнайомим. У темних окулярах чомусь було некомфортно: чи то осінній день, перейшовши за полудень, позбувся своєї яскравості, чи то страх упасти вгніздився після травми глибоко в підсвідомості, домагаючись права на повний огляд. То й добре.

На щастя, я не належу до людей, котрі, як Полтороцький, з’явившись десь, неминуче привертають загальну увагу. Я з іншої породи, з тієї, що її представники можуть тривалий час непомітно стояти скраєчку натовпу, спостерігаючи за життям. Як на письменника це добре. Надто коли він вирішив утекти з уготованого йому свята літературної слави, одного з багатьох у черзі, щільно розписаної на місяці. Скільки можна, врешті-решт?..

Навіть Полтороцький — і той узяв і дозволив собі злиняти із зали засідань на рибу; якщо не бреше, звісно, бо він може. Але мене знають у вузьких, герметичних у світовому масштабі літературних колах як людину відповідальну та пунктуальну, так-так, Андрій Маркович ніколи не спізнюється, ні на хвилину, він уміє цінувати свій і чужий час.

Поки людина оточена такими, як вона сама, поки її сплутано павутинням особистих і соціальних зв’язків, доти власного часу вона не має. Зробімо поправку: такими, як вона сама, — майже ніколи, це рідкісний талан у межах статистичної похибки, а зазвичай нас оточують несамовито інакші, істоти іншої і майже ніколи не вищої цивілізації, і з ними ще треба окремо налагоджувати контакт, запаралелюватися, синхронізуватися, мімікрувати — навіщо? А зрештою від скарбу особистого часу залишається компроміс, сяка-така робоча модель, що її масштаб і розмір залежать від мистецтва ужиткової дипломатії і нелюдських зусиль, докладених до від початку самогубчого процесу.

Інакше, на жаль, не можна. Але в тому і полягає парадокс життя, яке я спостерігаю збоку; неможливе і заборонене в певний момент стає враз — можливим!.. і тебе до глибини душі вражає кришталева, сяйлива прозорість і широчінь, що відкрилися раптом звідусіль і назавжди.

Йому трапився якийсь чоловік у мальовничому лахмітті, занадто близько, мало не лоб у лоб, відсахнувшись аж останньої миті, і щось у ньому було дуже дивне, та Андрій, попри свій чіпкий зір, не встиг зауважити що саме: одяг, хода, вираз очей?…Так-от. Усе стає можливим, відкривається широчінь, падає обрій, концентрується світ і множаться тіні — а що відбувається тоді з часом?

Насправді не таке вже й просте запитання. З погляду хроновідносності (так я це, здається, не мудруючи, назвав), свій час можна сповільнити мало не до цілковитої зупинки — і тоді назовні пролітатимуть тижні і місяці, аж поки ти блаженно зависнеш у своїй персональній часовій капсулі (хронос — не найкращий термін, але нехай буде, поки я не придумав, на що його замінити). А можна пришвидшити, підострожити, пустити життя у стрімкому темпі, лишаючи зовнішній світ далеко позаду, розплачуючись юністю, що в ній нічого не бракує, та виграючи натомість повноту і яскравість життєвих барв, творчу продуктивність, результат, успіх. Відверто кажучи, я давно вже так умію. І все-таки це теорія, глянцево-струнка, наче фотомодель із обкладинки журналу: реальність, як завжди, набагато складніша і непередбачуваніша. Відокремитися від решти, протиставити свій час їхньому, сторонньому, — не такий уже хитромудрий фортель. Це, я певен, потрафить зробити навіть Полтороцький, навіть дивовижна Арна з татуюванням на розумній поголеній голівці. Найцікавіше починається, коли твій час перестає залежати взагалі від будь-чийого.

Незалежність тим і відрізняється від залежності, прямої та зворотної, що вона амбівалентна, працює в обидва боки (чому в обидва? — в усіх незліченних напрямках) одночасно. Це творить уже геть немислиму фігуру мови і недомовленості, що її предметом, полем і метою є час.

Він підморгнув дивній дівчині з величезними очима під серпанком на капелюшку, дівчині з тонкими лайковими пальцями на вигнутій ручці парасолі, дівчині, яка, немов пелюстки, відкидала з півсотні прозорих тіней.

Отже, в нас виходить… дідько, я навіть не знаю, що саме з цього вийде.

Але ми побачимо.

Я вже звикла тримати його за руку.

І нічого надзвичайного. Спершу тепло і шорстко, і невеличкий дискомфорт тісноти в долоні, потім стає трохи слизько, а якоїсь миті все це нівелюється, вирівнюється температура тіл, сухість