Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Дана метнулася до ванни — вона зовсім не збиралася тікати, не хотіла лише блювати на очах у цього бидла, однак Василь, вочевидь, подумав щось таке про втечу, бо з криком: «Стій! Куди?!» — та з неочікуваною для його комплекції спритністю відірвався від жінки, кинувся Дані навперейми і, схопивши її за руку, сильно смикнув на себе. З кімнати щось обурено кричала нянька — вона, вочевидь, лишилася невдоволеною.

— Ану тихо будь, маленька курва! Бо шию зверну, як курчаті!

— Пустіть мене! Мені погано!

— Що таке? — дядя Вася коротко реготнув, але відпустив дівчину, і, не прикриваючи дверей ванної, анітрохи не соромлячись того, що він голий, зосереджено спостерігав, як Дану вивертає жовчю — вже годин двадцять вона нічого не їла. — Статеве виховання шокувало? Дарма ти так, руденька, реагуєш. Це ж ця, як її… краса людських стосунків.

«Звірі, — думала Неждана, полощучи рота і намагаючись не дослуховуватися до Василевої маячні — він і досі щось молов, ніяк не міг заткнутися. — Щоб я після цього комусь дозволила хоч пальцем мене торкнутися?! Та не діждуться! Маніяки чортові!»

На язиці ще залишався присмак гіркоти, коли вона увійшла в кімнату до малого. Взяла хлопчика на руки, плачучи, дивилася, як той пускає радісні слиняві бульки. Не кричить — це добре. Знав би, що сталося — на пси від крику зійшов би. Любомир. Любко… ні, краще вона називатиме його Мирось, Мирко — просто щоб не плутати. Не забувати. Любко — то для її поета. Для її прекрасного принца з фіалковими очима, який існує у світі рим і, звісно, не має жодного уявлення про такі страхіття. Любко — це як любов, тільки чоловічий варіант… Василь, що вже вбрався у штани, посунувся за нею і мовчки спостерігав; як вона заколисує хлопча.

— Та хвойда… його хоч нагодувала?

— А я звідки знаю? Я тут годину, не більше.

— Швидко ви… зблизилися!

— То все моя чарівність, — дядя Вася вишкірив нерівні, але надзвичайно білі, як у хижака, зуби. — Ви ж замки поміняли, так? Розумна обачність. Але що це вам дало? Я сказав голоблі… тобто Аглаї, що я твій тато, вона мені й відчинила. Миле в неї іменнячко, правда?

— Авжеж. І дуже мило з твого боку дізнатися, як її звуть, перш ніж трахнути!

Коливаючись пузом, неначе холодцем, Василь підійшов до Дани і, не прицілюючись, тріснув кулаком прямо в обличчя. Удар прийшовся в око, і від болю вона закричала, ледь не впустивши малого.

— Ще раз «тикнеш» мені — уб’ю, стерво малолітнє, — дуже тихо й переконливо мовив дядя Вася. — А хлопця поклади… як, до речі, його звуть? Чого мовчиш? Ще раз у писок зацідити для швидкої реакції?

— Мирось.

— Дурне ім’я. Та від вас, бабів, чогось розумного чекати годі. Ну, поклала? Від ліжка відійди. Ага, бачу. Гаразд. А тепер слухай мене уважно. Йди на кухню і чекай там, доки я ту голоблю не дотрахаю. Треба, щоб вона кінчила — закон ввічливості. Ти хоч знаєш, що таке оргазм? Що, знов геть мову відібрало?

Дана здригнулася всім тілом, але не випустила й пари з уст. На щастя, Василь не став загострювати на цьому увагу.

— То дочекаєшся мене, ясно? Треба поговорити. Я для більшої певності спальню з малим замкну. Мені ще мати твоя збочена ключі дала, сука брехлива. Це моя небога, — передражнив він покійну Майю, і знову перейшов на діловий тон. — Внутрішні замки ви не міняли? Бачу, що ні, от і молодці. Ну, чого вклякла — рушай, куди звелів! Чи хочеш до кінця додивитися?

Він зареготав, а Дана підстрибнула так, наче її вдарили батогом по кісточках, і побігла на кухню. По дорозі зазирнула у велике дзеркало — під оком розпливався синець. Він обіцяв бути великим — як її ненависть.

Дана нізащо не змогла б визначити, скільки часу просиділа на табуреті, охопивши голову руками і киваючи в такт пульсуючим у мозку думкам: «Мирось… тітка… треба тікати… що тепер робити… що?» — годину чи п’ять хвилин. Василь увійшов, ступаючи голосно, по-хазяйськи, тістом гепнувся на обтягнуте дерматином сидіння біля столу — частину так званої «кухні», себто кухонних меблів, свого часу — останнього писку меблевої моди. Тепер це була лише жалюгідна дошка з протертою на краях обшивкою.

— Ти ще тут? — тупо пожартував він і знову заіржав, мов кінь, аж сяючи від повноти життя. Очевидно, нянька Аглая добре знає й те, як обходитися з великими хлопчиками, кисло подумала Дана. — Ну що ж, тоді слухай — тільки уважно, бо я двічі не повторюю. Тепер я, мала, буду тут жити. З тобою. Ні, не треба так смикатися — мене соски в ліжку не цікавлять. Там погладиш, прибереш, їсти зготуєш — та й по тому. Хіба пізніше, коли виростеш… А різні неправильні думки краще викинь… бажання там усякі — в міліцію типу сходити чи втекти від мене. Ні, ти можеш — усе можеш робити, що закортить. У нас же вільна країна тепер, ти в курсі? — дядя Вася знову зареготав. — Але той пуголовок, що в кімнаті квакає — він такий, знаєш, беззахисний. На вулиці здохне з тобою разом, а до інтернату підеш — його здадуть у дім маляти. Хоча… скільки тобі стукнуло?

— П’ятнадцять повних, — крізь зуби мовила Неждана.

— Ага, ясно. Ще рік у школі вчитися?

Дана кивнула, тактовно змовчавши, що вже отримала атестат про середню освіту, бо таки мала вчитися в ліцеї ще рік — аби потрапити відразу на другий курс політехнічного інституту.

— Отже — інтернат, — підсумував Василь. — Ну,