Читати книгу - "Холодна Гора"

а там зв’яжуся з моїми давніми приятелями в Європі та Америці.

— Чи є в тебе гроші?

— Не багато, але є.

— Я можу тобі позичити, бо маю патенти в «Дженерал Електрик» в Нью-Йорку. Належні мені за ліцензію прибутки отримує мій тамтешній приятель. Я дам тобі листа до нього і попрошу, аби він сплатив тобі суму, яку ти захочеш.

— Це дуже люб’язно з твого боку, Ланге, що хочеш мені допомогти. Я охоче візьму того листа, але скористаюся ним лише в разі крайньої потреби.

— Краще пообіцяй мені, що ти скористаєшся цими грішми тоді, коли матимеш у них потребу. Вони мені тут ні до чого. Я прийняв радянське громадянство і вже нікуди звідси не поїду. Не бачу кращого вжитку для тих закордонних грошей, як допомогти друзям.

— Ланге, я тобі дуже вдячний.

Увечері він прийшов ще раз і приніс листа до свого приятеля в США та чек «Лансмандс банку» в Копенгагені.

— Маю кілька крон в Данії. Прийми їх на перший момент.

Я взяв чек.

До Москви з-за кордону прибув Віктор Вайскопф. Нільс Бор попросив його, а також фізика Георга Плачека, щоб вони вислали йому інформацію про стан науки в Радянському Союзі та вияснили, чи існує можливість працевлаштування тут видатних німецьких фізиків-антифашистів, які не могли залишатися в Німеччині. Я зустрічався з Вайскопфом у Москві, і тепер він приїхав до мене на кілька днів, щоб побачитися. При прощанні я попросив його прихопити квіти моїм друзям у Стокгольмі й повідомити їх, що я прибуду туди 7 березня. Я вже вкладав свої книги та речі, що були мені потрібні, решту ж роздав друзям. Квартиру та меблі я передав Марселеві. Настрій у мене був добрий, я вже майже дихав вільним повітрям Європи і з радістю чекав часів, коли можна буде відкрито висловлюватися в умовах скандинавської свободи, будував плани на майбутнє. В останні дні січня я перестав бувати на майданчику. Комаров та головний інженер Зікерман цілком прийняли будівництво. Я більше не мав бажання бачити ту станцію. Тільки 2 березня я вирішив запросити виїзну візу і призначити 6 березня днем виїзду з тим, щоб ДПУ мало менше часу на вирішення цієї справи. Я зовсім не сумнівався, що вони дозволять мені виїхати, бо вже вважав себе за звичайного працівника інституту, за якого мене мали й усі мої російські колеги.

Увечері 1 березня я був у Мартіна Руемана і розмовляв з ним та його дружиною. Варвара поцікавилась’:

— Алексе, чи ти повернешся коли тут усе заспокоїться?

— Не знаю, Варваро. Я тоді вже не буду тут потрібним.

Ми вели розмову про відкриття станції, про програму науково-дослідних робіт, які ДСГО мала виконати. Мартін зауважив, що в інституті занадто мало справді талановитої молоді. Сама лише посередність.

— Іноземців ми вже не можемо запрошувати з політичних міркувань, а з нашими людьми не можемо дати собі ради. Вони можуть робити лише рутинну роботу, а до творчості непридатні. І тут буде не до нових відкритів.

— Мартіне, коли станція запрацює, до нас прибуде багато молодих інженерів з усієї країни. Умови роботи та життя у нас кращі, ніж де б то не було. Для молодого амбітного інженера робота в нас буде дуже перспективною.

— Багато часу мине, доки до цього доживемо.

Ми продовжували розмову про політичну ситуацію у світі, про боротьбу в Іспанії, уникаючи російської тематики.

Була вже десята, коли Мартін звернувся до мене:

— Алексе, а якщо все-таки вони тебе заарештують, що я маю тоді робити? Ти хотів дати мені вказівки на цей випадок, але й досі цього не зробив.

— Вони зараз не збираються його заарештувати, — втрутилася Варвара.

— Гадаю, що ти маєш рацію, — сказав я повільно. — Минуло багато часу. Мабуть, мені буде дозволено виїхати.

У цю саму мить задзвонив телефон. Мартін підняв слухавку.

— Алексе, це до тебе.

— До мене?

Я дуже здивувався, що хтось мене о такій порі шукає в Мартіна і взяв слухавку.

— К вам прішлі па дєлу! — почув я незнайомий голос, що говорив російською, — прідіте дамой.

Я відвернув трубку й промовив до обох:

— Усе-таки прийшли по мене. ДПУ чекає в моєму помешканні.

Бувайте здорові.

Квартира Мартіна знаходилося в сусідньому сходинковому майданчику того самого будинку, де жив і я. Спускаючись вниз по сходах, я, перш за все, подумав про втечу. Замість того, щоб повернути праворуч, у напрямку мого помешкання, можу повернути ліворуч і полишити територію інституту. Звідти на вокзал і найближчим потягом до Москви. Але якщо я через кілька хвилин не повернуся додому, ДПУ зчинить тривогу й негайно повідомить свій патруль на залізничній станції. Правда, зустрічі з ним можна буде уникнути.

Треба тільки якимось чином добратися до наступної після Харкова станції і там сісти на потяг. Ця думка прийшла мені в голову блискавично, але так же блискавично я її й полишив.

Марсель відчинив двері. Він був блідий і прошепотів лише одне слово: «НКВС!» З-поза нього з’явився з темного передпокою чоловік у мундирі й запросив мене зайти.