Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

Італії до Чехії, їм у цього родича було виявлено приємну, по-австрійському сердечну гостинність, яка тривала два незабутні тижні.

– Твоя мати була німкеня? – запитав Петр.

– Тіролька зі славного дворянського роду, який своїм корінням сягає аж у добу Карла Великого, – відповів Джованні. – Це від неї я успадкував сині очі й білявого чуба, а від батька – статуру й лице.

– А моя мати, – зітхнув Петр, – була дочкою, не знаю, як це сказати по-італійському, холощія, тобто чоловіка, який чистить тварин.

– Castratore, – підказав Джованні й раптом здригнувся, немовби чогось злякавшись. – Ти це серйозно? Твій дід з материного боку був звичайнісінький castratore?

– Так, звичайнісінький castratore, – підтвердив Петр.

– Не засмучуйсь, – сказав Джованні. – Наш великий Боккаччо згадує, що Сократові батьки були зовсім неосвічені люди, Евріпідові й Демосфенові – й поготів, і зауважує: тільки одному Богові відомо, від яких негідників і нікчем ми дістали у спадок свої безсмертні душі й найкращі свої риси.

– Я не знаю, що успадкував від свого діда-холощія, – зітхнув Петр.

– Поза всяким сумнівом, відвагу полоснути по живому, – цілком серйозно зауважив Джованні.

«Який Джованні не є, – подумав Петр, – а він не чваниться своїм родом і не хизується тим, чого сам особисто не заслужив, і це з його боку вельми шляхетно і надзвичайно мило».

Було тепло й вогко, південний вітер гнав над лісом низькі хмари, й швидко сутеніло; дороги розкисли, але не так, щоб ними не можна було проїхати, колеса карети занурювалися в болото, однак не переставали крутитись, і тільки одного з днів карету двічі довелося витягувати, обертаючи ободи коліс. Петр наслідував приклад графа Гамбаріні й дорогою забавлявся стрільбою з його знаменитої рушниці Броккардо. Бенвенуто Челліні у своєму «Життєписі» розповідає про стрілецькі досягнення з цієї зброї стільки дивовижного, що лише авторитет великого майстра й шукача пригод примушує нас сліпо йому вірити; в тому числі – й про найдивовижніші і найприкметніші випадки з горлицею, яка, нібито злякавшись стрільби невмілих ловців, сховалася в дерев’яну будку, що з її боку було розумно, хоч і трохи незвично, ба навіть несподівано, і обережно вистромляла з цієї будки голівку, що, навпаки, було зовсім нерозумно, бо автор «Персея» її, тобто цю голівку, легко зніс одним пострілом зі свого Броккардо з відстані п’ятдесятьох кроків. Отож Петр і вирішив зрівнятись з Майстром у мистецтві стрільби, полював дорогою фазанів, зайців і бекасів, а спанієль Барукко, радісно стріпуючи вухами, спритно й самовіддано приносив їх йому. Це розважало й було корисно, бо в дорожних заїздах, де вони зупинялися, цієї дрімотної пори року варили тільки перлову кашу для челяді. Тиша, в яку вони занурювалися, була така глибока, що кожний постріл із Петрової рушниці завмирав, прокотившись десятикратною луною; здавалось, околиці, які нудьгували й були невдоволені своєю вбогістю та безлюдністю, неохоче прощалися з цими звуками й ловили їх, і повертали оголеними лапами свого віття, так, як це роблять з м’ячем у класичній грі під назвою «paume», точніше, як це робилося в давнину, за часів Платона, поки видумали ракетку з натягненими струнами.

Коли якось Петр, не приклавши ложе рушниці до щоки й не цілячись, бо не було часу, пострілом навмання збоку поклав довговухого зайця, що несподівано вискочив із хащів, Йоганн, худий красень із бурцями, кинув вельми дивне зауваження:

– Ну й стріляєте ви, паничу. А втім, нічого дивного – адже ця рушниця зачарована.

Петр здивовано звів брови.

– Атож, ваш батько її й зачарував, – наполягав Йоганн. – Я сам відносив її до нього в майстерню за наказом пана графа.

Петр хотів був покарати Йоганна за цю бабську плітку, але раптом пригадав, що його батько й справді займався подібними речами. Від цієї думки серце його боляче защеміло за чимсь давно й безповоротно минулим.

– Коли ви до нього приходили, батько мав на голові маленьку чорну шапочку? – запитав він.

Йоганн уклонився.

– Якщо мене не зраджує пам’ять, здається, щось таке й справді було в нього на голові.

– І чорний оксамитовий халат?

– Пригадую, що й халат був на ньому.

– І в майстерні смерділо сіркою і димом?

– Цього, даруйте, я вже не осмілився нюхати, – відказав Йоганн. – 3 мого боку це було б нечемно і нетактовно.

Коли вони наблизилися до міста Відня, з неба скотилася темна кашувата мла, назустріч якій з отруйних боліт, ковбань і трясовин, котрі в ті часи вкривали цей край, здійнялися випари, такі ж густі й брунатно кашуваті, що не стало видно нічого, крім блимавок, які заманювали подорожніх звернути з дороги й ступити на грунт, з якого вже немає вороття, бо він неминуче поглинає вершника разом з конем. Така сумна, можна б сказати, страхітлива доля спіткала Маттео, бородатого брамника з Таранто, котрий, можливо, – ніхто не бачив, як це сталося, – хотів скоротити шлях, або спробувати урятувати веселого спанієля Барукко, що коротко заскавучав десь у тумані, а потім уже так і не виринув на білий світ, простіше кажучи: звідкись із страшної, мертвої тиші, яку порушував тільки лопіт крил невидимих водяних птахів, зненацька пролунало його волання про допомогу незрозумілим нікому тарантським діалектом, але сенс якого, судячи з розпачливості крику, всі збагнули і яке супроводжував своїм сповненим смертельного жаху іржанням його кінь. Це іржання, обірване коротким бульканням, змовкло раніше, а після цього перейшло в переривчасте булькання і тарантські волання потопельника; і знову настала тиша, тільки лопотіли пташині крила й звіддалеки долинало самотнє каркання; блимавки, схожі на привітні пломінчики в ліхтарях, трепетали й вабили: «Ходи, ходи до нас, ми зробимо з тобою те саме, що із тарантцем, ото буде сміху!»

Після цієї лихої пригоди усі, пойняті жахом, завмерли на місці, щоб перечекати, поки