Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

Хлопчисько аж здригнувся. Озирнувся: Орам і мати вже вийшли, й двері були причинені.

Інтар подивився хлопцеві в обличчя. Той був ще й досі блідий, подекуди аж зеленавий.

Плями на щоках здавалися намазаними фарбою.

— А… чого це ти?..

Хлопець посміхнувся. Сьорбнув ще напою.

— У чужому нужнику? Добре твій батько сказав — йшов би додому, там і вішався б… га?

Інтар отетерів:

— Орам? Він мені не батько! Бр-р… Ти мене так не лякай!

— Ну, вибач. А жінка — мати?

— Так. Мамка. Її звуть Івиною. А я — Інтар.

— Я Наймор, — назвався хлопець. — І справді не подумав… що можу вам нашкодити. Мені було… знаєш, ні до чого і ніяк. Думав і так, і так — що робити… І зрозумів: одне залишилося — розв'язатися з усім цим… Ну, й вирішив — якнайшвидше. А додому, може, й пішов би… Та нема куди. Через це вся катавасія і закрутилася.

Зацікавлений Інтар присів на край ліжка.

— То що сталося? Розповіси?

Наймор кивнув.

— Я студент. Ти ж знаєш, що це таке?

— Ну, так. Університет у нас є в Столиці. Там це… Учаться… — Інтар забарився й невпевнено додав: — Усякого.

Наймор примружився, кволо посміхнувся.

— Так, усякого. Там вивчають теологію — науку про Небо, про віру. Ще філософію — це… — пошукав підходящих слів, — це те, як різні розумні люди пояснюють різні речі… На кшталт життя, смерті, любові… Історію, географію — тобто як влаштовано світ, які народи жили до нас. Вивчають також музику. І ще — риторику — вміння красиво й переконливо говорити, і математику — науку про числа. А також право, тобто науку про закони.

— Ого… — Інтар покрутив головою: стільки незрозумілих слів одразу. — І що, все разом учать?

— Ну, не зовсім. Початковий рівень знань мусить бути однаковим або майже однаковим: потрібно знати грамоту, письмо, найпростішу математику… А потім перші три роки вчать… Словом, те, що мають знати всі. Далі — розподіляються та вже вибирають, що вчити, щоб це стало… ремеслом…

— А з ученості можна жити? — здивувався Інтар. — Я думав, це так, забава для багатих.

Наймор похитав головою.

— Ні, хлопчику. Вченій людині заробити легше. Ну… якоюсь мірою. Теологія стає в пригоді жерцям. Історія та географія — дослідникам нових земель. Філософія… Ну, це складно… Право теж у пошані — до докторів права часто приходять ті, кому потрібна якась порада щодо закону, та й у справах теж. Ну, наприклад, хоче хтось купити, скажімо, крамницю, і ось продавець і покупець разом ідуть до доктора права, він допомагає їм скласти угоду так, щоб усе було чесно. Він же завіряє угоду, й із його підписом вона набуває чинності. За це докторові права платять гроші. Ясно?

— Ага, — кивнув Інтар.

— Отож я й приїхав у Столицю, щоб вивчитися на доктора права, — провадив Наймор. — Сам я із західної провінції. Мій батько… не хотів, щоб я їхав… І мені довелося буквально втекти з дому.

— Він що, не хотів, щоб ти вченою людиною став? — зноку задивувався хлопчик. — Якщо це так вигідно…

— У батька своя справа, — Наймор чомусь почервонів, — і він вирішив, що я мушу її продовжити. І що знань мені для цього й так задосить. А в мене були свої міркування. От я й пішов. Не одразу, правда. Близько двох років пропрацював із батьком, але потім зрозумів — треба щось змінити, інакше зав'язну на все життя в цьому болоті. У мене було шість сотень золотих, зібраних за багато років, і я вирішив, що цього вистачить на оплату першого року навчання, а там сподівався знайти який-небудь приробіток. Живуть же так інші студенти! Отже, подався… Я право вивчати хотів… — він зробив ще ковтків зо два вже охололого напою і надовго замовк, дивлячись поверх Інтарової голови на обшарпану стіну.

— І як? — обережно запитав хлопчик. — Не взяли?

— Куди? — здивувався студент.

— Ну… право вивчати…

— Ох! Що ти! — вигукнув Наймор і поморщився: горло ще боліло. — Я й року провчитися не встиг до пуття, як потрапив… Мене обібрали, Інтаре. Без копійки залишили.

— Поцупили гроші? Гаманець витягли? Чи дівка якась виманила?

— Гірше… Я… Студент теж жива людина, чи не так? Йому їсти-пити треба й жити десь… Я кімнату найняв… Будинок належить одній бабі, для неї самої завеликий, ось і здає вона кімнати в найм. Зі столом і пранням. Пані Ісвиру її ім’я. Зі сходу, зважаючи на все. Але справа не в цьому.

Він знову замовк. Інтар здогадався: мабуть, через те, що горло болить. Тому хлопчик чекав спокійно, коли ж студент заговорить знову.

Той невдовзі повів далі:

— Спочатку вона солодка була. Просто медяна. Ах, дітки, які ви всі молоді, які гарні… Ученими будете, імена свої прославите… І я молодою була, та де моя молодість… — Наймор скорчив гримасу. — Запропонувала мені кімнату всього за десять золотих на місяць. Включаючи вечері й гарячий травник щоранку — а про сніданки й обіди я думав сам подбати…

— Ну, десять золотих — ціна непогана, — зауважив Інтар.

— І я так само подумав, — кивнув студент, — хоча спочатку й злякався дорожнечі в Столиці, але потім огледівся, порад наслухався по вуха й зрозумів — справді ціна правильна. Та ще й кімната доволі чиста й близько від Університету. Ну й уклав із пані Ісвиру угоду… На два роки.

— А потім що трапилося?

— Потім… — Наймор махнув рукою. — Спочатку все йшло чудово. Навчання давалося не важко, наставники хвалили… Я не