Читати книгу - "Варвар у саду"

до міста, в той час, коли його мешканці ще спали; пізніше повернулися на довколишні лани, далі знищуючи все, що трапиться дорогою». Околиці не здобутої Тулузи та інших міст перетворилися на пустелю. Триває війна замків.

Наполеон Пейра у своїй «Історії альбігойців» оцінює втрати Півдня за п’ятнадцять років війни у мільйон убитих. Іншим дослідникам це число видається перебільшеним, проте майже всі говорять про величезне знекровлення краю. Хроніки, як завше, описують смерть лицарів і героїв, але згідно з гомерівською традицією, незворушно оминають гори безіменних жертв.

Тільки перспективою повного знищення краю і смертельною втомою можна пояснити, що переможець Монфора Раймунд VII, котрий не схилив голови перед королем Франції, підписує 1228 року трактат у Мо на умовах, які зазвичай нав’язують ганебно переможеному суперникові. Суверен Лангедоку не лише присягнув на вірність Церкві та королю Франції, а й зобов’язався поборювати єресь (особливо непристойним є зобов’язання виплачувати дві марки срібла виказувачам єретиків). Ухвалено також зруйнувати фортифікацію Тулузи і тридцяти інших замків, а також віддати королю більшість фортець. Узгоджено нові кордони графства, при чому від давньої території зосталась одна третина. Свою дочку Раймунд VII віддав заміж за брата Людовіка IX Альфонса з Пуатьє, а позаяк граф Тулузи не мав сина, це остаточно вирішило долю Ланґедоку.

Урочиста присяга на трактаті відбулась у новозбудованому кафедральному соборі Нотр-Дам у Страсний Четвер 1229 року. Після перемоги над німецьким імператором під Бувіне Капетинги почали вірити у свою місію. Церемонія мала всі ознаки приниження переможця Монфора та відбулась у присутності молодого короля Людовіка IX, королеви, прелатів і паризького люду. Раймунд VII у сорочці, з мотузкою на шиї, ведений папським легатом у Польщі та Англії, йде до вівтаря, де його чекає кардинал-легат із різкою. «Шкода було дивитися, — пише Ґійом де Пюйлоран, — коли того великого графа, який так довго стримував сили стількох народів, тепер вели босого, лише в сорочці та штанах, аж до сходів вівтаря». Переказують, що, коли граф укляк перед прелатом, то вибухнув божевільним сміхом. Може, він тоді уявив собі, як двадцять років тому вели, шмагаючи різками, до вівтаря у Сен-Жиль його батька. Коли Раймунд VII повертається до Тулузи, там уже хазяйнують комісари короля і Церкви, хазяйнують на землі, якої він ніколи не втратив у боротьбі. Трубадур Сікар де Марвежоль бідкається:

Ai Toloza et Provensa Е la terra d’Argensa Bezers et Carcassey Quo vos vi quo vos vei![62]

Кардинал-легат Ромен де Сент-Анж, радник короля і один із натхненників трактату в Мо, скликає синод у Тулузі, який має зайнятися методами боротьби проти альбігойців. Тут було усталено сорок п’ять правил вистежування, допиту й покарання єретиків. Так народилась інквізиція, що стала значно більш дієвою зброєю, ніж мечі хрестоносців, а її розвиток і вплив на інші інституції в майбутньому значно вагоміший, аніж описувані події.

Capitula, встановлені синодом у Тулузі, варті, щоб їх принаймні частково процитувати:

«У кожній парафії єпископи визначають священика і трьох мирян (а то й більше, коли буде потреба) бездоганної репутації, котрі зобов’яжуться стійко і віддано вишукувати єретиків, які мешкають у парафії. Вони будуть ретельно обшукувати підозрілі будинки, кімнати й пивниці, навіть найпотаємніші закутки. Якщо ж вони знайдуть єретиків чи осіб, які їм надають допомогу, житло чи опіку, то повинні вжити належних заходів, аби не допустити втечі підозрюваних, а водночас якнайшвидше повідомити єпископа, сеньйора чи його представника».

«Сеньйори повинні дбайливо шукати єретиків у містах, будинках і лісах, де вони сходяться, і нищити їхні криївки».

«Хто б не дозволив єретикові перебувати на своїй землі — чи то за гроші, чи то з якого іншого приводу — втратить назавше свою землю і буде покараний сеньйором, залежно від міри вини».

«Також покараний буде той, на чиїй землі часто зустрічаються єретики, навіть якщо це стається без його відома, лише внаслідок недбалості».

«Дім, де буде викрито єретика, належить зруйнувати, а землю конфіскувати».

«Намісник сеньйора, який не обшукає ревно місць, підозрюваних у заселенні єретиками, втратить свою посаду без відшкодування».

«Кожен може шукати єретиків на землі свого сусіда. Також король може переслідувати єретиків на землях графа Тулузи і навпаки».

«Hereticus vestitus[63], який стихійно відкине єресь, не може залишатись у тому ж місці мешкання, якщо околиця відома, як уражена єрессю. Його належить переселити до місцевості, знаної як католицька. Всі навернені мають носити на своєму вбранні два хрести — один праворуч, другий ліворуч — іншого кольору, ніж вбрання. Вони не мають права виконувати громадські функції, ні укладати юридичні акти аж до часу реабілітації, отриманої з рук папи чи його легата, після належного покарання».

«Єретика, котрий хоче повернутися до католицької громади не з переконання, а зі страху перед смертю чи з якого іншого приводу, єпископ зобов’язаний ув’язнити, щоб там відбув кару (з усією необхідною обережністю, щоби не міг він інших намовити на єресь)».

«Усі дорослі віруючі повинні присягнути єпископові берегти католицьку віру та виявляти єретиків усіма доступними їм засобами. Присяга має поновлюватися кожні два роки».

«Коли кого підозрюють у єресі, не може він бути лікарем. Коли хворий отримає від свого пароха Святе Причастя, належить його пильно стерегти і не дозволити, щоб наблизився до нього єретик чи підозрюваний у єресі, оскільки такі відвідини матимуть сумні наслідки».

Спершу інквізиція перебувала у віданні єпископа та місцевого кліру, але виявилося, що місцеве духовенство