Читати книгу - "Списоносці"

й знають. Але чому це тебе цікавить? — Титус міцно притиснув пальця до губів і показав очима на шофера.

Я хитнув головою, мовляв, мовчатиму як риба, і, відкинувшись на спинку сидіння, поринув у свої думки.

Зустріч відбулася вночі недалеко від Будапешта, в одному з мисливських будинків.

Незнайомий сидів за письмовим столом. Рухи його були рішучі і впевнені. Видно було, що це чоловік військовий. Він мав розкішні чорні вуса. Говорив повільно, вишукано. Його густий бас бринів мелодійно, м'яко.

Я відрекомендувався.

Мені показали на крісло в кутку кімнати.

— Ваше превосходительство, просимо пробачення за запізнення, — промовив Титус. — Я пізно одержав повідомлення.

Його превосходительство кивнув головою.

— Отже, ви вирушаєте завтра на світанку? — звернувся він до мене.

— Так.

— Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, що під час відрядження ви, як і будь-який наш офіцер, підлягаєте військовим законам.

— Це я знаю, ваше превосходительство.

— Завдання важке і досить складне. Але ваші здібності, обізнаність і підготовка характеризують вас як людину, здатну успішно завершити операцію.

— Чекаю наказів, ваше превосходительство.

— Прошу уважно прослухати. Записувати нічого не можна. Ви все повинні запам'ятати. Завтра вночі наші прикордонники переправлять вас через Драву. На тому боці вас чекатиме рибалка-хорват. Пароль і відповідь у цьому конверті. — Він показав на блідо-зелений конверт. — Після закінчення розмови я віддам його вам. Рибалка проведе вас до Загреба. Він наша людина, ви можете спокійно довіритися йому. Потім відвідаєте патера Крістича і разом з ним усе обміркуєте. Перед вами одне завдання. Треба знайти таких людей хорватської національності, які схильні були б боротись за незалежність Хорватії. Ви переправите їх в Угорщину. Звичайно, завдання не з легких, бо вам доведеться організувати їх переселення. В цьому вам допоможе Вукич, той самий рибалка. Успішне виконання завдання дуже важливе з національної точки зору. Від себе особисто і від імені нашої організації я бажаю вам успіхів.

Його превосходительство струснув з сигари попіл, ніби даючи цим зрозуміти, що розмову закінчено. Він кивнув Титусу, і вони перейшли в іншу кімнату. Я залишився наодинці з своїми думками. Отже, завтра вночі я буду вже там, на території сербського королівства. Багато чого я не розумів. Не розумів, наприклад, навіщо мені треба переходити кордон, коли в Загребі вже діє Крістич. Чому він не вербує людей? Адже Крістич краще, ніж я, знає місцевість і людей. Але розпитувати вельможного пана я не наважився. Вирішив спитати про це Титуса, коли ми повертатимемось додому.

Проте розмова так і не відбулася, бо Титус, очевидно з обережності, не був схильний говорити про завдання в присутності шофера. Та я й не наполягав. Відкинувшись на сидіння, я задрімав. На світанку, о п'ятій сорок, з Південного вокзалу вирушає мій поїзд — отже, часу для сну лишається не так уже й багато.

Коли ми приїхали в семінарію, Титус покликав мене в свою кімнату.

— Акоше, — сказав він, — тепер іди і відпочинь. О четвертій я розбуджу тебе і разом поїдемо на вокзал. Нас чекатиме старший лейтенант Мугарош. Він знає тебе як Йово Михайлика, дивись не забудь про це, коли знайомитимешся.

Титус відсунув шухляду письмового стола і втомлено відкинувся назад. При світлі лампи його обличчя було жовтим. На чолі заіскрились краплини поту, хоч у кімнаті було прохолодно, товсті стіни не прогрівались навіть улітку.

— Нездужаєш, тобі погано? — запитав я перелякано.

Титус поглянув на мене. Його очі гарячково виблискували. Худе обличчя спотворила гірка гримаса.

— Здається, знову малярія, — сказав тихо і похилив голову, щось шукаючи в шухляді.

Я відчував, що йому хочеться поговорити зі мною про свою хворобу. Адже досі він приховував її від мене. Але Титус не сказав нічого. Він повільно витяг з кишені ряси білу хусточку і витер чоло.

— Акоше, — заговорив Титус, — тут твої документи. Бережи їх, це оригінали. Ми добули їх у Белграді. Важко вони дісталися нам, і було б дуже неприємно, якби ти загубив їх. Завдання своє ти знаєш, я не повторюватиму його. В крайньому разі, можу відповісти на ті питання, які, можливо, для тебе ще не досить ясні. Адже його превосходительство говорив з тобою, так би мовити, нашвидкуруч, по-солдатському. В тебе є якісь питання?

Я зареготав. Але замість сміху з моїх грудей вихопилось якесь нервове харчання. Що за дивні люди! От хоча б Титус і його превосходительство. Вони не питають про те, тремчу я чи ні, а цікавляться, чи все мені зрозуміло. Ясно? Хіба може бути ясно, коли тисячі й тисячі знаків питання стрибають перед очима? Мені нічого не ясно. Але я не можу розповісти Титусу про свої побоювання.

— Може, я сказав щось дуже веселе? — почувся тихий голос Титуса.

Я схаменувся. Нервово струснувши попіл з сигарети, наморщив лоба.

— Ні, ти не говорив нічого смішного, дорогий Титусе. Я сміявся не тому.

Патер підняв брови. Кілька хвилин панувала тиша. Очі Титуса вимагали відповіді.

— Мені смішно, що ви — ти і його превосходительство — вважаєте мою поїздку питанням вирішеним і певним. Але жоден з вас не догадався запитати: «А скажи, Акоше Райнаї, ти не боїшся? Все-таки ти потрапиш у невідоме середовище і тобі доведеться покладатись тільки на себе, а може, і життя своє лишити там…» — Я відчував, що моя роздратованість зростає. Мене охопило почуття жалю до самого себе, почуття незадоволення і образи. — Ви керуєтесь якимсь холодним, нещадним розрахунком… — Я підвівся і, походжаючи перед Титусом, кидав йому в обличчя: — Бачиш, дорогий Титусе, саме цього я найбільше боявся — нещадного поводження з собою… Ви розмовляєте зі мною не як з товаришем по боротьбі, а як з агентом. А як ви поводитиметесь земною завтра, післязавтра?.. — Я зупинився перед ним, нервово засміявся і, перекривляючи свого друга, сказав: — Завдання ясне? Старший лейтенант Мугарош чекатиме нас. Він знає тебе як Йово Михайлика… Так, мені все ясно, тільки страшно, дуже страшно. Але це не цікавить тебе. Я в твоїх руках, наказуй… Тепер