Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

іншої думки про француженок, вважала, що вони надто легковажні, пусті… Втім, у мене мало знайомих парижанок. Нам, працівникам посольства, не так-то просто познайомитися з місцевими жителями. З одного боку, нам рекомендують частіше бувати серед них, зав'язувати дружні стосунки. З другого — зобов'язують інформувати начальство про кожне таке знайомство. Не дуже-то приємно, коли начальник канцелярії влаштовує тобі формальний допит з приводу кожного знайомства. Правда ж? Особливо нам, жінкам…

— Я не зрозуміла, які допити ви маєте на увазі? — спитала Ліза.

— Аякже!.. Досить сказати начальникові канцелярії про своє нове знайомство, як одразу ж посиплються запитання: хто він чи вона, де працює, яких дотримується поглядів, до якої партії належить, де живе?.. Якось я по наївності розповіла про одного знайомого, то й сама була не рада — мене просто замучили запитаннями! Цікавились усім, навіть інтимними сторонами його життя: чи випиває, чи буває в жінок…

— Виходить, ви повідомляєте начальство не про всіх своїх знайомих?

— Звичайно, ні — навіщо? Мало які знайомі можуть бути у самотньої жінки!.. Та й політикою я ж не займаюсь. Ще чашечку кави?

— Дякую, більше не хочу! — Ліза відсунула чашку.

Отже, Браун, довірена особа німецького посла, втаємничена в його секретне листування, призналася, що приховує від начальства деякі свої знайомства… Це вже дещо!.. Ліза думала: чи варто скористатися цим визнанням і, не відкладаючи, перейти до відвертої розмови, чи зачекати? Поміркувавши, вона зрозуміла, що починати відверту розмову тут, на квартирі у Браун, не слід.

— Ваші залицяльники дарують вам дорогі подарунки, — говорила тим часом Браун, — і в цьому нема нічого незвичайного: ви молода, вродлива… Я теж не ремствую, залицяльників у мене хоч греблю гати!.. Але, боже мій, які то залицяльники? Прийдуть, поїдять, поп'ють, даруйте на слові, посплять — і згадуй лиш, як звали…

— Зате ви незалежна, маєте роботу, заробляєте на прожиток, — промовила Ліза.

— Ах, люба Маріанно, я вже казала вам, що тут, у Парижі, на мій заробіток навіть мереживну нічну сорочку не купиш!

— У вас чудова спеціальність — стенографістка-машиністка!.. Хіба при бажанні ви не можете підробляти?

— Хотіла б, та як? Французьку я знаю поверхово, а кому у Франції потрібна моя німецька?

— Не може бути, щоб у такому великому місті, як Париж, не було б потреби в німецькій стенографістці. Багато французьких фірм мають ділові зв'язки з Німеччиною і листуються німецькою мовою.

— Це правда, але в тих фірмах є постійні співробітники, які ведуть листування іноземними мовами, — заперечила Браун.

— То чому б вам не стати такою співробітницею?

— Я б охоче, але для цього потрібні знайомства, поважні рекомендації…

— Цілком можливо, що я зумію вам допомогти через свого брата, — у нього великі зв'язки в діловому світі. Хочете, я поговорю з ним?

— Ще б пак, звичайно!.. Не так уже далеко той час, коли мене звільнять і призначать невелику пенсію за багаторічну бездоганну роботу… Спробуй проживи на сто марок на місяць, якщо в тебе нема інших джерел прибутків, окрім пенсії, Досить згадати, що мене чекає незабезпечена старість, і кров холоне в жилах!..

— Скажіть мені відверто: якщо мій брат знайде для нас добре оплачувану роботу, чи повідомите про це своє начальство? Самі розумієте, що жодне поважне торгове підприємство не захоче, щоб про його справи знали сторонні, та ще в іноземному посольстві!..

— Розумію! Ні, я б не говорила про це нікому!.. Наше посольство, довідавшись, що я підробляю чи збираюсь підробляти на стороні, негайно відішле мене на батьківщину. Ви не знаєте, які в нас суворі порядки щодо цього.

— Добре, я поговорю з братом. Певна — він придумає що-небудь для вас! — Ліза почала прощатися.

28 січня 1933 року паризькі газети, посилаючись на телеграфне агентство Гавас (Havas), вмістили на своїх сторінках замітки, набрані дрібним шрифтом, у яких повідомлялося, що переговори між німецькими політичними партіями націонал-соціалістів (гітлерівська партія) та націоналістів завершилися цілковитим порозумінням.

29 січня газети вже під великими заголовками сповістили, що канцлер Німеччини Шлейхер подав у відставку і його відставку нібито прийняв президент.

31 січня французькі газети всіх політичних напрямків вмістили на своїх сторінках повідомлення про те, що 30 січня президент Німеччини Гінденбург підписав декрет, який покладав на Адольфа Гітлера обов'язки канцлера Німеччини — «в ім'я захисту народу і держави». Газети були сповнені численних коментарів до цього повідомлення. Деякі кореспонденти твердили, що декрета склав сам Гітлер, та це вже нікого не цікавило.

Так чи інакше, верховода німецьких фашистів Адольф Гітлер захопив владу.

Опівночі Василеві подзвонив Сар'ян і розповів про події в Німеччині. Василь не спав до ранку і тепер їхав у свою контору втомлений і заклопотаний. Він розумів, що рубікон перейдено, — віднині політичні події в світі, передусім у Європі, наберуть зовсім іншого напрямку, ніж досі.

Василь намагався роздивитися крізь скло автомобіля обличчя перехожих, прочитати на них, яке враження справило на французів це зловісне оповіщення. Люди, як завжди, поспішали у своїх житейських справах, немовби прихід до влади Гітлера нічого не міняв у світовому правопорядку і взагалі вся ця метушня по той бік Рейну Францію не обходить…

Не встиг Василь сісти за свій письмовий стіл, як Жубер, весело посвистуючи, увійшов до контори.

— Добридень, дорогий Кочеку! Чого ви такий похмурий? Не виспались?

Василь підвів голову і пильно подивився на свого компаньйона.

— Скажіть, Жубере, ви читали сьогодні ранкові газети?

— Читав! Що ни побачили там цікавого?

— Ви не звернули уваги на повідомлення про те, що в Німеччині владу захопили фашисти на чолі з Гітлером?

— Ах це! Читав, звичайно. А що нам до того, який бош править Німеччиною — Шлейхер чи Гітлер?

— Ви жартуєте?

— Я кажу цілком серйзоно. Мене мало стурбує, якщо навіть туди повернеться кайзер Вільгельм Другий…

— Блаженна ви людина, Жубере! — прохопилось у Василя і, щоб якось загладити свою різкість, він додав