Читати книгу - "Ліки від страху"

щоб іще цим голову собі морочити, — ваші коштовності потрібніші вам. А тепер дозвольте відкланятися. Якщо спіймаємо шахраїв коли-небудь, я вам повідомлю. Зможете їм учинити цивільний позов, років за вісім — десять вони, можливо, відпрацюють вам боржок.

Я підвівся. На обличчі Пачкаліної відбилася мука — належало думати, й не просто думати, а думати швидко й приймати якесь рішення. Адже їй невтямки було, що незалежно від того, скаже вона мені про Миколу Сергійовича чи ні, я завтра ж зранку почну його шукати саме так, як уже розповів їй. І довідуватися, чи не було зв'язку між ним та Умаром Рамазановим, в оселі якого здійснили розгін ті ж аферисти.

— Стривайте, — сказала Пачкаліна. — А Миколі Сергійовичу ніякої шкоди від цього не буде?

— Знову за рибу гроші! Ну яка іще може бути йому шкода? Адже він давно засуджений, мабуть?

Пачкаліна важко дихала, у неї навіть ніздрі ворушилися.

— Гаразд, скажу. Обоїмов — його прізвище. Микола Сергійович, значить. Народився двадцять третього року. Він був начальником цеху… отого, значить… спортивного обладнання, ну, інвентаря, чи як там… Родина у нього, як мовиться, родина. Але він з дружиною жити не хотів, звичайно. Хвора вона по-жіночому. Одружитися на мені обіцяв, дуже, значить, хороший мужчина він був, справжній чоловік, солідний, поважний, значить, поважний…

Пачкаліна заплакала. По-справжньому — неголосно, щиро, й, певне, Їй не хотілося, щоб я бачив, як вона плаче, й про розстебнуту сукню свою вона забула, й забула про Гену із золотим перснем та довгим сірим нігтем на мізинці, Гену, який висвистував носом у сусідній кімнаті. Судомно здригалося усе її міцне, здорове тіло, в якому напевне ж не гніздилося жодної хвороби, та тільки не міг Микола Сергійович Обоїмов, хоч і хороший мужчина був, солідний та поважний, дати їй із тюрми ні розради, ані поради…

… Хропіння багатоголосе й різнотонне, мов звуки труб Кельнського органа, виповнює величезну, жарко натоплену кімнату. Від задухи й смороду важко дихати. На лавах, біля грубки, просто на долівці сплять люди, душ із п'ятдесят. Усіх зморили сон і втома — тут селяни й купці, що їдуть на ярмарок, збіглі солдати й хурщики, мандрівні рицарі і жебрачі ченці-домініканці, князівські шпигуни й конокради. Лежать покотом здорові й знеможені напівсном хворі, хроплять чоловіки, чутливо дрімають жінки й посвистують носами діти. П'яні матроси грають у кості, дівчина причісується. Дідусь виловлює воші, купець відригує гучно, протяжно, зі стогоном. Заїжджий двір.

Чадно горить свічка, на столі переді мною кухоль із чорним нюрнберзьким пивом, миска варених потрухів з горохом, я їм втомлено, машинально, не відчуваючи смаку й вдоволення, тільки п'ю жадібно, витираючи шматиною розпалене задухою і смородом обличчя. Час від часу, відсунувши від себе миску, беру в руки гусяче перо й, умочивши в пляшечці з чорнилом, записую кілька слів у зошиті, кидаю перо на стіл…

З-за стіни долинають неясні голоси, стогони, хрипіння- там умирає господар заїжджого двору, сидять при ньому змордована дружина й двоє синів, тупуватих і покірливих. Тут-таки, у м'якому кріслі, з низькою табуреткою у ногах, лікар Клаус Фурніке, якому безутішна жінка платить по талеру за кожну годину, що її він відсиджує біля хворого. Нещасному зроблено дванадцять кровопускань, шістнадцять разів послаблено шлунок, і він у важкому забутті.

Увечері я бачив хворого: у нього очевидна ниркова хвороба, й давно вже треби було піддати його розсіканню каменя, а розлад свідомості йде від високого внутрішнього жару й гострого болю, але втручатися в поради запрошеного лікаря не дозволяє мені святий віртус — лікарська етика, хоч тут сліпому ясно, що кровопусканнями й проносними поважний ліценціат Фурніке остаточно доконає хворого.

Я підводжуся й заходжу до кімнати за перегородкою, зупиняюся біля дверей. Тяжко марить хворий, вигукує беззв'язні слова, лається. Лікар Фурніке пояснює жінці й тихим, придуркуватим синам:

— Від збурення фізису в животі хворого недуга перекинулася в мозок і позбавила шановного гера Шмерца свідомості. Кровопускання заспокоять збудження мозкових соків…

— Пане доктор, хіба гер Шмерц хворий психічно? — тихо питаю я.

Лікар підводить на мене погляд, відсьорбує з кухля ковток густого бургундського, відказує поблажливо:

— Вам, молодий друже, невідомо, що втрата людиною розуму пов'язана із збуренням природних соків організму. Коли збуджена в голові слизь, то пацієнт тихий, спокійний і глибоко пригнічений. Якщо розлилася під черепною кісткою чорна жовч, то меланхолія охоплює хворого, він похмурий, готовий до смерті й схильний до самогубства, а наш обов'язок — зупинити його від цього гріховного кроку. Але в гера Шмерца збудження світлої жовчі в мозку, тому він такий злий, такий неспокійний, крикливий і рухливий… Я вже не стримую себе:

— Досить дурниці молоти. У гера Шмерца важка ниркова хвороба: я дивився його сочу, в ній пісок і густі сальні осади. Розсікання каменя робити йому зараз не можна — він виснажений, і організм не витримає такого випробування…

Фурніке, роззявивши рота, дивиться на зухвалого обідранця, схожого на зубожілого рицаря, лісового розбійника або мандрівного проповідника, — злиденного нахабу, що насмілився його повчати. А я кажу переляканій жінці:

— Ще є надія — треба постаратися зміцнити його організм. Я призначу нашому чоловікові карійські ліки…

Фурніке, нарешті переборовши заціпеніння, зривається з крісла й волає пронизливо:

— Якщо ви зараз же не виженете цього невігласа, нахабу, цього дурисвіта, ноги моєї не буде більше у вашому домі!

Чорними крилами злітають поли його шовкового плаща, вишитого на комірі золотими нитками, на лисині виступає лихий піт, видзвонює золотий ланцюг на шиї, тремтять унизані перснями пальці.

— Погляньте, фрау Шмерц, на оцього обірванця, на оцього бродягу — він насмілюється вчити мене, ліценціата медицини! Погляньте на нього — хіба цей босяк схожий на лікаря?

Жінка зацьковано переводить погляд з нього на мене, намагаючись збагнути що-небудь. Я наполегливо кажу їй:

— Не дивіться на мій залатаний дорожній каптан, я відомий доктор Теофраст Гогенгейм, і грошей ніяких за пораду не візьму, мені просто