Читати книгу - "Зневажаючи закон"

У паспорті Якуба Уража був знімок, хоча й не дуже виразний. Експерти з відділу документації Інституту криміналістики Головного управління міліції взялися до нього з такою ретельністю, наче мали справу, скажімо, із славнозвісними брильянтами. Не розкриваючи докладніше свого методу, бо кожен добрий фахівець має свої таємниці, — вони проробили з фотознімком кілька тонких експериментів, внаслідок чого Щенсний отримав кілька цілком відмінних один від одного зображень власника паспорта.

На одному він був у великих окулярах, що закривали йому майже пів-обличчя. На іншому — з вусами, як і в документі, але з більш виразними обрисами чола й щік. На третьому ця людина вже не мала ні вусів, ані глибоких зморщок на обличчі, так наче експерт проробив на ньому косметичну операцію.

І ось саме цей, третій, знімок, як пізніше з'ясувалося, став ключем до розкриття таємниці Якуба Уража. Щенсний показав усі три знімки прокуророві Бялецькому і попрохав привезти з в'язниці Яла Завадовського.

— Нехай подивиться, — сказав він. — Може, шантажист мав саме такий вигляд?

— Спробуємо, — погодився Бялецький.

Невдаха-самогубець подивився на розкладені фотографії без особливої цікавості, потім, однак, здригнувсь і пожвавішав. Він узяв знімок, де скупник був без зморщок і вусів, але в окулярах… Дивився уважно, відставив руку далі від очей, потім знову наблизив, перевернув знімок, наче сподіваючись, що на звороті знайде прізвище. Нарешті поглянув на прокурора, на офіцера й сказав:

— Це міг би бути він.

— Кого масте на увазі? — спитав Бялецький, не бажаючи підштовхувати його на потрібну відповідь..

— Людину, що продала мені фальшивий диплом, а потім шантажувала. — Він ще раз пильно подивився на знімок. — Це про нього я казав, що рухами і силуетом він трохи нагадує власника бару Пасовського. Але я його, боронь боже, не підозрюю! Хочу лише вказати на певну схожість, яку… якою… — він заплутався й змовк.

— На інших знімках теж є така схожість?

— Ні. Шантажист не мав вусів. І обличчя в нього, здається, було гладеньким.

— Та невже?

— Я ж казав, що ми зустрічалися лише мимохідь, у темряві або напівтемряві.

— А голос? — спитав майор. — Чи голос його теж нагадував власника бару?

Завадовський безпорадно знизав плечима.

— Я ж із Пасовським майже не розмовляв. Він дуже зрідка заглядав до бару, там усім керувала його дружина. А якщо навіть і заходив, то жодного разу не траплялось оказії… Тож порівнювати не можу.

Щенсний забрав знімки й поїхав до управління. Вони з Кренглевським знову міркували, що робити далі, і саме збиралися розіслати відбитки знімків до всіх управлінь, коли капітан раптом згадав:

— Ти пам'ятаєш справу про напад на професора Маруша?

— Того, що в нього вкрали долари? І напасник був у масці?

— Так.

— Гадаєш… — Майор подивився на знімки. — Але що тут спільного із скупкою або шантажем?

— Не знаю… Хотілося просто підійти з іншого боку. Треба поговорити з професором про його знайомих. Побачимо, чи назве він це прізвище.

— Яке — Ураж?

— Ні, Пасовський. Бо якщо так, то слід уважніше придивитися до цієї людини. Ти ж знаєш, як буває важко дізнатися щось про когось! Якщо людина не скандалить, не сиділа у в'язниці, якщо сусіди не скаржаться, то ти про неї нічого не довідаєшся.

Проте скептичний настрій Щенсного не минав.

— Нападів і грабунків у Варшаві зараз донесхочу. Чому тобі спало на думку зайнятися саме нападом на Маруша? Не бачу підстав.

— Для цього ж потрібно не більше години.

— Але ту годину ти вкрадеш у роботи, — обстоював своє майор. — Краще зразу кажи, що тобі кортить піти додому або заскочити кудись на каву.

— Нічого подібного! — Кренглевський починав злоститися.

— Ну, тоді хочеш блиснути геніальною ініціативою… Ач, який Мегре знайшовся!

Щенсний розреготався — і задоволений капітан поїхав до професора Маруша. Повернувся він, щоправда, аж за три години, але на його обличчі був такий переможний вираз, що майор відразу здогадався:

— Маруш знає Пасовського?

— Ще й як! — Кренглевський сів до столу й витяг сигарети. — Вони разом грають у бридж уже зо два роки. Але й це ще не все. Професор згадав: одного вечора під час гри зайшла мова про його нагороду, Пасовський тоді теж був присутній. Маруш, зрозуміло, нікого з тієї п'ятірки не звинувачує, але прізвища всіх мені дав.

Щенсний посміхнувся до приятеля:

— Маєш усі задатки, щоб стати Мегре. Один-нуль на твою користь. Я не вірив, що той напад може мати щось спільне з нашою справою, хоча… ми ще страшенно далекі від того, щоб приперти Пасовського доказами.

Вальдемар Козік — Мандоліна — виказав Оператора. І зробив це не так з елементарних заздрощів, я, мовляв, сиджу, то нехай і він не гуляє на волі, — як з розрахунку. Справа в тому, що рудий злодій колись упадав за його дружиною, та й вона була не від того. От Мандоліна й побоювався, що, поки він сидітиме, рудий унадиться до його квартири й користуватиметься усім, що там є, з жінкою включно.

Через те й виказав. Відбитки пальців, знайдені в кімнаті Уража, оті найделікатпіші, що, на думку експерта-криміналіста, належали рудій особі, були відносно свіжі й виразні. Так сталося, Оператор був останнім відвідувачем скупника перед його зникненням. У дактилоскопічній картотеці вони не фігурували, й рудий цим навіть пишався.

Захоплений удосвіта у власній квартирі, Оператор був безмежно здивований і без опору дозволив вивести себе на вулицю. В управлінні він уважно глянув на майора Щенсного, трохи побідкався над власною долею і вирішив розповідати правду. Точніше стільки правди, скільки можливо, щоб його не визнали брехуном.

— Прізвище?

— Даріуш Торовський.

— Псевдонім?

— Не маю ніякого, — ввічливо відповів він.

— Чим займаєтесь?

— Розводжу кенарів.

Щенсний