Читати книгу - "Векша"

громадять. Там їх без ліку, як хмар восени…

— Лжа! — перебив Векшу дозорець. — Каган мир довічний з нами склав.

— Зрадив каган уговір. Його цар ромейський дарами купив.

— А тобі звідки знати о тім?

— Мене в Царграді змусили в охороні царській служити. Варяг-дворак про те сказав.

Добре відав рудовусий дозорець вдачу зрадливу печенігів. Легко, ой легко можна схилити їх дарами на всякий розбій, дуже вони ласі до них! І, мабуть, правду каже оцей втікач, бо недарма печеніги ось уже скільки разів нападали на руських гостей. Не дотримує каган обіцянки перед князем, лиш звертає все те на непослух декотрих своїх підданців. Та мало вірити, треба іще й певність мати, так-бо велить йому служба княжа.

Питав-вивідував у Векші й про Царград, і про втечу, і про тії зграї печенізькі, що бачив молодик у полі неподалік од землі Руської. Все, геть усе розповів йому той і ні разу не затнувся, не сплутався в словах своїх одвітних.

А в кінці дозорець ще й поклястися велів Векші на оголеному мечі.

— Клянуся всемогутнім Перуном, Даждьбогом, пращурами своїми. Коли ж я мовлю лжу, нехай цей меч посіче мене на шматки, а святий вогонь тіла мого не пойме, а сира земля праху не прийме…

Дозорець більше не мав сумніву: якщо русич проказав таку страшну клятву, значить, він рече щиру правду.

Повернув коня, звівся на стременах і помахав рукою здаля до своїх, щоб ті сполох перший пересторожний давали.

На могилі одразу ж шугнув угору рудий стовп диму. А небавом озвався й пагорб передущий, прикиївський, що, мов велетенський шолом, зводився ген-ген посеред лісу.

— Їсти хочеш? — запитав Векшу рудовусий, коли вони під’їхали до могили, розсідлали й пустили пастися коней.

— Коли ласка ваша. А води більше.

Принесли йому воду і харч. Векша спершу припав пожадливо до барильця, потім і на їжу накинувся.

Та недовго він трапезував, тривожний окрик дозорця: “Погляньте в поле!..” — підхопив усіх на ноги.

На дальнім обрії чорнів загін печенізький.

— Будіть людей! Ведіть з пасовищ коней!.. — кидав загади рудовусий, у далеч вдивляючись.

— З десяток буде, — завважив Векша. — Це передові. Ті троє, що за мною гнались, з тої ж купи. А вся рать, гадаю, не пізніше як узавтра підійде.

Збіглося товариство раду радити, не вірить, щоб печеніги так оце напали. Вирішили виїхати їм назустріч.

— Тобі ж, — показав перстом рудовусий на вогневика, — могили не лишати. Коли почнеться межи нами брань, — сполох другий, смоляний, давай. Поляжемо ми — щодуху до своїх. Меч, спис і щит віддай йому ось, — кивнув на Векшу.

Вибралися щодалі за могилу, ждуть: з добрим наміром ідуть печеніги, а чи з недобрим?

Даремні сподівання — поганці мотузи волосяні від сідел одв’язують, здобич легку, певно, заздалегідь між собою ділять.

І знову раду радять русичі: чи бій нерівний приймати, чи загодя відступать — дуже-бо сили нерівні.

Проказав тоді Векша твердо:

— Воля ваша, други, як вам бути. Своїй же волі я сам господар. Меч, спис і щит дали мені, на тім спасибі вам. Стану сам супроти ворога лихого.

— Тому не бути! — скричали всі. — У брані друга ми ніколи не лишали. Та й надокучило уже нам отут лежні правити, салом обростать. Настав-бо час хоч руки розім’яти.

А потім мовив рудовусий обережно:

— Все може статись… Кажіть, виказуйте слово своє останнє. Нехай той, хто живий лишиться, в серці його закарбує-схоронить, всі слова забуде заради цього останнього.

І зачали дозорці поклони-слова свої останні виказувати, хто отцеві, матінці, братам, сестрам, хто жоні, любці, другові вірному. Не сказав слова свого лише Векша.

— Що ж бо ти мовчиш? — здивувалися дозорці. — Чи безрідний ти, сирота змалку? Та й сироті, хоч мимохідь, а зробить хтось добро, повік запам’ятає він ту щирість теплу людську. Чи то серце в тебе скам’яніло в чужій стороні, люттю звіриною пойнялося?..

Озвався Векша:

— Ні, не безрідний я. Та далеко мій рід добрий живе. Ось о чім попрошу того, хто живим лишиться. Нехай надійде він до стрільника київського Доброгаста, уклін йому й родині його передасть. І ще скаже: любив Яну, день і ніч про неї мислив, до неї поспішав… Далі самі знаєте, що сказати… Хай вона не печалиться, шукає собі іншого милого…

Стали русичі кінь до коня, списи до січі зняли.

Як тільки наблизились печеніги, метнули в них списи. Одразу троє в траву росяну покотилось. Після мечам дали роботу.

Отут-то й стали Векші в пригоді вправи ратні ромейські. Грає він мечем харалужним, ніби прутиком, конем давить, щитом валить, товаришеві в скруті підмогу подає.

Дозорці теж вої бувалі, добре знають звички печенізькі, важко їх ошукати хитрим супротивникам. Жбурне печеніг волосяну петлю, вони щитом себе прикривають, мечом кривим коротким замахнеться — свого довгого підставляють.

Гірше вберегтися гострих тонких ножів, що їх кидають печеніги. Ніж той щит шкіряний може пробити, нагрудники дротяні прорвати, та й мечем його не відіб’єш, — мов стріла Перунова, летить з ворожих рук. Вже не одного дозорця ранили. Он і в рудовусого стирчить у спині… Дарма, рудовусий на те не зважає, другого супротивника вже утяв, а третього з коня на землю зіпхнув.

Не вистояли печеніги в січі, почали втікати.

— Не випускайте!.. — крикнув Векша дозорцям і перший кинувся навздогін.

Розметали, посікли утікачів. Коні хіба оскаженілі та мертвий, що в стременах заплутався, вість своїм