Читати книгу - "В океані"

у них з Тетяною Петрівною розмова, яка так засмутила мічмана. А трохи згодом Тетяна Петрівна зустрілася з ним, наче нічого й не було, як завжди, привітна, як завжди, дружньо змахнула рукою, коли «Прончищев» дав хід, почав віддалятись од Гетеборга, тягнучи за собою док до норвезьких шхер…

І тепер знову на кормі криголама мічман побачив Таню, яка вийшла з камбузної рубки і задивилася на величні, пропливаючі мимо скелі. М'який пухнастий кучерик вибився з-під Таниної косинки. Дівчина не бачила Агєєва, але мічман знав — як тільки побачить, її чорнооке миле обличчя засяє усмішкою, вона помахає рукою, подивиться якось особливо прекрасно, як уміє дивитися тільки вона. Варто їй лише обернутися, побачити…

На корму вийшов не поспішаючи Фролов, потягнувся — видно, добре виспався після вахти, зупинився біля Тані. Він глянув на берег, потім на док, дружньо кивнув Агєєву, щось мимохідь сказав Тані.

І відразу дівчина радісно озирнулася, помахала тонкою смуглявою рукою, зовсім по-дружньому, просто, але у мічмана шалено закалатало серце. Зірвав рукавицю, урочисто чітко приклав праву руку до кашкета. А Таня усміхнулася знову, ніби зніяковіла, пішла на шкафут своєю легкою ходою.

І багато часу після цього, керуючи прибиранням, сам працюючи до сьомого поту, Сергій Микитович відчував незвичайний приплив сил, усе навколо посміхалося йому: і дивовижно синя вода фіорду, і розцвічені де-не-де зеленню й барвистими будиночками гори, і дивно високе, дивно спокійне та ясне скандінавське небо…

Сидячи в своїй каюті, капітан третього рангу Андросов готував матеріали для політбесіди, проглядав виписки з книжок, журналів і газет.

«Тяжко переживав норвезький народ гітлерівське іго, — читав він один із своїх записів. — У Німеччину вивозили продовольство, худобу, залізну руду Кіркенеса і Сер-Варангера, мідь Реруса і Сулітельми, нікель Хосангера і Ев'є, молібден із Кнабехея. Три мільйони крон у день виплачував норвезький народ на утримання гітлерівських гарнізонів, розквартированих у країні».

Андросов розпрямився, глянув у віддраєний ілюмінатор. Склав свої записи, вийшов з каюти.

Караван повільно просувався до Бсргенського рейду.

Уже видно було океанські теплоходи, що височіли біля набережних, яруси незліченних ілюмінаторів, білі лінії палубних тентів. Тяглися ряди круглих нафтових цистерн, схожих на присадкуваті сторожові башти, і башти стародавніх фортець, схожі на цистерни.

Виростали міські будинки. Їхні стрілчасті вишки, черепичні дахи нависали аж над водою. То тут, то там руділи біля причалів іржаві борти кораблів, що нерухомо притулилися до каміння. На палубах цих кораблів не було ознак життя.

— Берген — головне місто нашого західного узбережжя, стародавня столиця норвезьких королів, — сказав з гордістю Олсен. — Понад сто років правили тут вожді древніх вікінгів, поки їх не витіснила Ганза — союз німецьких купців. Тут томився у полоні у ганзейців норвезький король Магнус Сліпий.

— А тепер Берген знову центр вашої рибної торгівлі? — спитав Сливін, стоячи поряд з ним. — І один із центрів вашого знаменитого судноплавства! Ми знаємо — до другої світової війни Норвегія за тоннажем торгових кораблів посідала четверте місце в світі.

Лоцман мовчав.

— «Нашу силу о нашу могутність білий парус у морях нам приніс», — продекламував Сливін. — Це ж із вашого національного гімна, написаного Б'єрнстерне Б'єрнсоном? Недарма Норвегію називали світовим морським візником.

— То було раніше, — сказав Олсен. Він нібито трохи пожвавішав. — У молоді літа, товаришу, я й сам ходив матросом на наших торгових кораблях. Ми возили чілійську сірку і руду з Швеції, кам'яне вугілля з Кардіффа в Пірей, білих ведмедів з Норвегії в зоологічні сади Гамбурга, Антверпена і Кенігсберга. Ми возили оселедці і трісковий жир, золото з Бельгійського Конго і добрива з Мексіки та Коста-Ріки. Ви праві, товаришу, наш поет Б'єрнстерне Б'ернсон недарма прославив норвезьких моряків у гімні.

— Так, гітлерівська окупація підірвала ваш флот…

Олсен похмуро мовчав. Сливін помовчав теж.

— Що це за судна на причалі, товаришу Олсен?

Олсен повернув до нього своє худе обличчя.

— Це, товаришу, наші риболовні і транспортні кораблі. Вони ржавіють без роботи… — тонкі губи лоцмана скривилися в сумній посмішці. — Вам не здається, що тут на рейді надто багато іноземних прапорів?

«Так, — подумав Сливін, — іноземних прапорів тут справді немало». Смугасті полотнища з цятками білих зірок розвівалися на штоках теплоходів, на щоглах високих чорних транспортів, які розвантажували в порту.

— Я не хотів про це говорити, — повільно, морщачись, як від болю, сказав норвезький лоцман, — але в мене вже очі болять від цих строкатих прапорів. — Він посміхнувся, дивлячись уперед. — А ось, між іншим, маю втіху побачити і наш національний прапор.

З вікна двоповерхового будиночка, що притулився до підніжжя чорної скелі, з вікна з яскравозеленими віконницями звісилося полотнище норвезького прапора на короткому древку. Дві дівчини усміхалися, розмахуючи прапором.

— Наскільки я розумію, вони вітають вас! — сині очі Олсена проясніли, він заговорив жвавіше, радів зміні розмови. — Норвезький народ пам'ятає, що російські люди допомогли йому звільнитися від гітлерівського іга.

— Після закінчення війни, — урочисто сказав Сливін, — довелося мені побувати в Північній Норвегії, у рибальському містечку Хорштадті. Є там могила радянських воїнів, замучених фашистами. Не можна без хвилювання дивитися, як доглядає населення цю могилу, як дівчата приносять на неї вінки з комишу і гірських квітів.

— Так, ставлення народу до вас не змінилося…

Лоцман сам себе обірвав на півфразі, підійшов до труби криголама, потягнув рукоятку свистка. Разом з перлистобілими султанами пари вилетіли з труби три пронизливих зови: два довгих, один короткий — сигнал виклику портового лоцмана.

— Норвегія зустрічає вас добре, — сказав Олсен, ступивши до поручнів. — Вам усміхаються і наші дівчата, і наша природа. Ви знаєте, про Берген кажуть: будинки й вулиці тут завжди чисті тому, що майже безперервно їх обмивають дощі. А сьогодні така святкова погода!

Він хруснув пальцями своїх кістлявих рук.

— Ну, закінчена моя робота. Зараз портовий лоцман ставитиме вас до причалу.

— Але коли підемо звідси, ви, наскільки я знаю, знову поведете нас? — запитав Сливін.

— Так, я матиму честь вести моїх російських друзів до