Читати книгу - "Амністія для Хакера"

— І… як же, цікаво, звуть цей шановний апарат?

— Армагеддон 000111 DX.

— Весело… — підсумував майор. — У найкращих сучасних традиціях… Армагеддон, значить… А про господаря свого він нам, виходить, нічого не розповість. Так?

— Прямим текстом, можливо, й не розповість… — погодився Карпович. — Але засоби, щоб витягти цього піонера з хащів віртуального світу сюди, до нас, повірте, існують.

— Ну, гадаю, зловити там новачка для такого монстра, як ви, не становитиме проблеми… — їдко посміхнувся Кобища.

— Я чув, у своїй царині ви також вважаєте його дилетантом, проте…

Він не договорив. Можливо, тому, що вважав неетичним, щоб сержант, навіть той, що давно забув, у якому він званні, так розмовляв із майором.

Прокинувшись зранку невиспаним і знервованим, Борис завісив великим простирадлом куток біля свого ліжка — між шафою та стіною. Дід витягнув з хати обіцяні ще вчора маленький столик, більше схожий на тумбочку, та допотопну настільну лампу. Поруч із нею на столику вміщалися тільки монітор з клавіатурою, місця для мишки практично не залишалось. «Ящик» взагалі довелося поставити просто на підлогу. Зваривши кави, він втратив відчуття часу, неначе провалився у прірву, де всі зусилля виявляються марними.

За день він ще раз перечитав уздовж і впоперек інформацію двох останніх дискет і дійшов того ж висновку, що й раніше. Ніякого ключа, ніякого прихованого змісту знайти не вдалося. Його просто не було. Іноді він чув, як Наталя проходила по кімнаті, відчиняла та зачиняла двері, щось кудись ставила.

Поступово світло двох маленьких віконець флігеля перестало потрапляти за ширму, від чого промені старої лампи стали різкішими. День минав.

Легкий стукіт по шафі, що відгороджувала їхні ліжка одне від одного, пролунав тоді, коли він сидів, відкинувши голову, та кліпав очима.

— Заходь, — мляво промовив він.

Обережно відслонивши саморобну ширму, вона увійшла і присіла на краєчок ліжка.

— Ви образилися на мене? — Наталя дивилася на нього зблизька, адже ця імпровізована кімнатка за простирадлом виявилася просто крихітного. — Пробачте. Я… я була неправа…. і зробила вам дуже неприємно. Я не хотіла…

— Забуто, — сказав Борис. — Я взагалі не вмію довго ображатися. Особливо, як виявилося, на тебе. Так що не переймайся. Вважатимемо, що в нас знову мир і злагода.

— А ви… — після хвилинної паузи почала вона, несміливо зиркаючи на нього. — А ви що, не будете просити в мене пробачення?

— Я?! — щиро здивувався він. — За що?!

— Ви сказали, що займатися зі мною чимось таким… це ідіотська думка!

Це не був театр. На її личку читалася справжня образа. Він розгубився.

— Отакої… — промовив Борис. — Це називається і у віз не сяду, й пішки не піду.

— Це називається треба думати, що кажете… — у тон йому зауважила дівчина.

— Гаразд, — сказав Борис. — Ти права. Вибач мені. І за це.

— То ви дійсно не вважаєте, що… — вона почервоніла, — що таке щось по відношенню до мене — це ідіотська думка?

Тепер він мимоволі посміхнувся.

— Ну, правду кажу… Взагалі, я гадаю, маленький скромний поцілунок був би доказом цього і остаточним розв’язанням конфлікту… — Борис підвівся зі стільця, нахилився і легко притулився губами до її щоки. Це був приємний дотик. Вона навіть не поворухнулася.

— От і все, — констатував він. — Хоча, ти мене образила також, тому справедливо було б…

Він замовк на півслові й застиг біля столу. Наталя зробила якийсь рух, наче їй було незручно сидіти, потім швидко підвелася і підійшла до нього, взяла за лікоть.

Борис відчув її губи — теплі та приємні. І більше нічого — не розкуштував.

Вона сіла на ліжко, а він на своє місце за столом.

— Я щось приготувала…

— Тягни сюди.

— А ви що, з цього барлогу взагалі не виходитимете?

— Побачу по твоїй поведінці, — пожартував Борис.

Вона принесла тарілку і простягла йому.

— А я чула, що на комп’ютері можна гратися у всякі цікаві ігри… Ви вмієте?

— Мені тільки цього бракувало.

Раптом він подивився на неї і запитав:

— А ти хочеш? На, спробуй. Я маю дискету з однією грою.

Він поміняв дискети у дисководі й увійшов до програми. На екрані з’явилися симпатичні вертольотики, на яких літали якісь гноми. Наталя сіла на його стілець і з цікавістю слідкувала за подіями на моніторі.

Не дуже впевнено Борис почав набирати на клавіатурі якесь слово. На екрані з’являлися латинські літери.

— ASHES? — прочитала Наталя. — Що це означає?

— Нічого. Просто пасворд. Пароль свого роду, щоб запрацювала оця програма. Дивись!

За вертольотиком на екрані полював страхітливий змій, який дихав полум’ям. Та варто було сісти на землю, як із печери вилазила істота, схожа на динозавра, і також виявляла неабияку агресію. За кілька секунд після початку гри хтось із них обов’язково «з’їдав» Наталю. Кілька разів вона намагалася впоратися, але завжди безрезультатно. На її личку з’явилося завзяття.

— Важко! — поскаржилася вона. — Дуже важко перший раз так грати. А можна зробити, щоб не було хоча б когось із них? Проти двох я не впораюся!

— Зараз спробуємо.

Борис нахилився поруч із нею і, старанно добираючи літери, знову щось набрав.

— Як-як? PESSVENSARIS? Що вони таке вигадують? Дурниці якісь! Язика можна зламати!

На екрані знову з’явився той самий вертоліт. Борис сів на ліжко і продовжив трапезу. Тепер у неї виходило значно краще. Самому динозавру впоратися виявилося складно.

— PESSVENSARIS, — повторив подумки Борис, дивуючись і собі, що такий дивний набір літер було обрано як пароль для початку гри. Слово наче й звучало, викликаючи якісь асоціації, і разом з тим