Читати книгу - "Маленькі дикуни"

212
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 83
Перейти на сторінку:
Білі гусячі пера, акуратно підстрижені й пофарбовані на вістрях у чорне, пішли замість орлиних. Тепер справа дійшла до обговорення подвигів, за які слід нагороджувати. Кожен на це мав свою власну думку.

— Якщо Гілка нарве в саду вишень і його не помітить Keн, я дам йому перо з червоним волосяним пучком, — сказав Сем.

— Ой, а ти нізащо не поцупиш курчати з нашого курника, бо наш собака тебе просто зжере! — відрубав Гай.

— Дуже треба мені красти твоїх курчат! Я не дикун, я — шляхетний червоношкірий. Головний Вождь! І не забудь, що я обіцяв зняти з тебе скальп, яким потім поділюсь з Яном.

І Дятел голосно загарчав на Гая, розмахуючи руками — Гілка боязко відступив.

Ян випадково оглянувся на Калеба. Той про щось напружено думав.

— Ходімо в тіпі, — запропонував Ян. — Тут дуже пече, містере Кларк.

— Гм! В тіпі хіба що затінок, а пече там так само, як і надворі, — відповів старий мисливець. — Підкотіть брезент з того краю — піде свіже повітря.

— Хіба справжні індіанці так роблять?

— Звісно, роблять. Вони крутять і вивертають свої тіпі на всі лади. В тіпі можна жити в сорокаградусний мороз чи в п’ятдесятиградусну спеку і чудово почуватись. У спеку високо підгортають заслону. Індіанці добре почуваються в тіпі, бо навчились точно прогнозувати погоду. Не раз я прокидався у преріях серед задушливої ночі від монотонних стуків. Я ніяк не міг збагнути, для чого всі скво працюють поночі. А то вони швидко опускали заслони, глибоко вбивали кілки, і за якихось півгодини здіймалась буря. І досі не второпаю, за якими ознаками вони передбачали негоду. Одна стара скво запевняла мене, то її попереджає койот. Може, і справді перед негодою койоти виють. А друга переконувала, що певні квіти перед нічною грозою якось по-особливому схиляють голівки. Третя казала, що погано спить перед бурею. Не відкидаю, що в усьому цьому є якась правда. Індіанці дуже спостережливі.

— І що, вони ніколи не помиляються? — запитав Маленький Бобер.

— Помиляються, але не так часто, як білі.

За вказівками Калеба хлопці підкотили заслону з навітряного боку низько, а з тіньового — вище. Й одразу ж у тіпі стало прохолодно.

— Щоб визначити напрям вітру в безвітряну погоду, послиньте палець і підніміть угору. З боку вітру одразу відчувається холодок. Це допомагає правильно виставити димові клапани.

— Розкажіть нам ще про військові головні убори, — попросив Ян. — За які ще подвиги можна заслужити пера?

— Бігайте, плавайте, стріляйте з лука. Влучити стрілою за двісті кроків — це все одно, що вбити бізона. Такий стрілець має отримати вищу винагороду.

— Гранд ку?

— Авжеж, гранд ку! Влучити за п’ятдесят кроків — значить забити оленя, і це буде ку, — вів далі Калеб. — Якщо ви з першого пострілу попадете своєму оленю в серце за п’ятдесят кроків — це буде великий подвиг. Ну а того, хто влучить у серце за сімдесят п’ять кроків, незалежно з якого пострілу, можна назвати першокласним стрільцем. Якщо ж ви за сорок кроків поцілите в дев’ятидюймове вічко дві стріли з кожних трьох, то не ославитеся перед індіанцями, хоча ті стріляють по живих мішенях, а не по іграшкових.

Я бачив, як мідно-червоні малюки влучали в метеликів. Іноді індіанці влаштовують змагання і дивляться, в кого одночасно буде більше стріл у повітрі. П’ять стріл у повітрі вже добре. Це означає, що мисливець швидко й далеко стріляє. Тільки раз у житті мені пощастило побачити, як один воїн пустив у повітря одразу вісім стріл — це вважалось великим чаклунством. Але мати в повітрі сім стріл теж дуже почесно.

— А що нам ще підійде, крім стрільби? Як ви гадаєте?

— Я гадаю, — втрутився в розмову Сем, — що можна позмагатися в добуванні вогню тертям. Цього Гай точно не вміє. Хто добуде вогонь — одержує перо, хто добуде його за одну хвилину — одержує особливе перо. Ми з Яном змагатимемось, а Гай буде осторонь рюмсати.

— Зате я краще полюю на оленя. Тут я вас обох за пояс заткну!

— Гілко, краще помовч, бо нас вже верне від твого патякання про полювання на оленя. Про цю гру ми забули назавжди.

І Сем запитав, звертаючись, очевидно, до Калеба:

— Ви знаєте які-небудь індіанські ігри? — Калеб промовчав, удавши, що не почув запитання. Тоді спитав Ян:

— Містере Кларк, а як індіанці бавляться?

— Я можу показати вам дві індіанські гри. Вони допоможуть перевірити ваш зір.

— Все. Вам кінець! І тут я вас переможу! — вигукнув Гай. — Адже я побачив оленя раніше, ніж Ян міг…

— Замовкни! — гримнув на нього Ян.

Характерний звук примусив Гілку обернутись. За спиною в нього Сем гострив великого ножа.

— Час настав, — зловісно промовив Дятел ніби сам до себе.

— Відчепись од мене! — жалібно пропищав Гай. Його лякав такий вигляд Дятла.

Гай зиркнув на Яна і, помітивши в нього ледь вловиму посмішку, трохи заспокоївся, але знову злякався, коли подивився в дико розмальоване й застигле обличчя Дятла.

— Чому ти не гостриш ножа, Маленький Бобре? Хіба ти не прагнеш своєї частки? — процідив крізь зуби Головний Вождь.

— Я пропоную поки що залишити йому скальп, а коли він знову почне вихвалятись — оббілуємо його до кісток, — відповів Ян. — То розкажіть же нам про індіанську гру, містере

1 ... 41 42 43 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленькі дикуни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маленькі дикуни"