Читати книгу - "Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць"

мав би в передмові сказати: всі розповіді Антонія Ендотеліуса — щира правда.

— Гаразд, — з готовністю погодився Сергій. — Наступного разу я виправлю свою помилку. Розповідай!

Антоній Ендотеліус підвівся, підійшов до вікна і натиснув на білу планку — пластик шибки став геть прозорим. З вікна було видно, як на кам’янистий берег накочуються смарагдові вали з пінистими гребенями.

— Люди як хвилі, — неголосно сказав Антоній. — Окрема хвиля накочується на берег і відходить нібито безслідно. Але за нею йде інша, і за мільйони років невпинної роботи хвилі лишають у береговому граніті разючі сліди. Так і люди… Покоління за поколінням вносять вони свою частку праці у вселюдську скарбницю, змінюючи лице планети і змінюючись самі. Так твориться історія. Часом я заздрю історикам, надзвичайно цікава у них професія. Так само, як детективи минулого, вони за окремими “речовими доказами” відтворюють живу історію… Все почалося з візиту до мене професора Ергіна, який у той час вів археологічні розкопки в районі стародавніх Мікен. Професор прийшов без попередження. Він був дуже схвильований, і на його аскетичному обличчі грав старечий рум’янець.

— Заспокойтеся, шановний професоре, — звернувся я до нього. — Розкажіть докладно, за яких обставин знайдено рукавицю?

— В тому, як її знайшли, не було нічого особливого, — з запалом заговорив він, і раптом, збентежившись, здивовано запитав: — Але звідки ви знаєте про це?

— Якщо вам цікаво, я відповім, — сказав я, намагаючись приховати вдоволену усмішку. — Насамперед деякі висновки можна зробити з самого факту ватного несподіваного візиту до мене, фахівця в розгадуванні незвичайних загадок. Якщо до мене приходить схвильований професор-елладолог, то сталося щось надзвичайне: через якісь дрібниці ви нізащо б не відірвалися від роботи по розкопках стародавніх Мікен. З правої кишені у вас виглядає рукавиця. Такі рукавиці з надміцного будинилу стали випускати лише місяців зо три тому. А вигляд у неї такий, ніби вона сотні років пролежала в землі. Висновок напрошується сам собою: при розкопках Мікен ви знайшли цю рукавицю.

— Так, так, — закивав професор. — Знахідку можна датувати сьомим сторіччям до нашої ери. Але ж це просто неймовірно: сучасну рукавицю знайдено в шарі землі часів золотого віку Перікла…

Через годину гравільот плавно опустився біля місця розкопок. На тлі яскраво-синього південного неба чітко вимальовувались колони диптерів, що не втратили своєї білизни за тридцять сторіч, протягом яких вони були під землею.

Цілий день я бродив по розкопках, здіймаючи клуби легкої, мов пудра, пилюки. Професор дивився на мене, а я, не знаючи, що йому сказати, почував себе дуже незручно.

— Бачите, професоре, — нарешті промовив я. — Треба перевірити, чи не попала в цей шар рукавиця випадково.

Що й казати, моя спроба щось пояснити була досить жалюгідна.

Професор відвів очі вбік.

— Цю гіпотезу ми щойно перевірили. Як ми й думали з самого початку, рукавиця пролежала в землі близько тридцяти сторіч.

Всю ніч я не спав, намагаючись розгадати незвичайну загадку. Вихідних даних було дуже мало. І я зважився вдатися до крайнього способу.

Рано-вранці біля розкопок сів вантажний гравільот. Два роботи вправно винесли з нього механізм, схожий на відкритий автомобіль кінця двадцятого сторіччя.

— Машина часу, — пояснив я здивованим історикам. — Проблема дуже зацікавила мене, і я вирішив перенестися в це ваше сьоме сторіччя і з’ясувати все на місці. Про мову ви не турбуйтесь, оця коробочка на грудях — лінгер, універсальний перекладач.

Я опустився на сидіння і сказав у підсилювач:

— Прошу відійти від місця старту на двадцять метрів. Ближче перебувати небезпечно.

Я надів рукавиці й плавно потягнув за важіль. Все навколо вмить щезло в густому білому тумані, який поглинув зовнішні звуки. Незабаром туман розсіявся, і я з цікавістю став розглядатися. На місці, де були розкопки, височів білосніжний храм із стрункою колонадою.

В затінку портика сиділи чоловіки в туніках і ліниво перемовлялися. Мою появу вони сприйняли як щось зовсім звичне. Привітали мене кивком голови й розмовляли собі далі. Я вибрався з машини і підійшов до них.

— Вітаю вас, громадяни, — промовив я, і лінгер переклав мої слова на давньогрецьку.

— Вітаємо й тебе, незнайомцю, — з гідністю відповіли греки.

— Вибачте, ви не скажете… — звернувся я до них, та раптом почув у себе за спиною писклявий голос:

— Вітаю тебе, о чужоземцю!

Я швидко обернувся і побачив худорлявого грека в білому плащі. На його обличчі застиг вираз жадібності й хитрості.

— Я могутній цар славних Мікен, незрівнянний Еврісфей, син Есфенела. Один із моїх предків — сам Персей!

— Дуже приємно, — ввічливо вклонився я. — А мене звати…

— Не треба, — величним жестом перервав мене чоловічок. — Я бачу твоє ім’я, написане на твоїй колісниці. Зараз прочитаю сам!

Він скоса поглянув на мене, спостерігаючи, який ефект справила його грамотність.

Зверху на передньому агрегаті було написано: “Геракл”, що означало “генератор автономний квантовий лінійний”. Клишоного перевалюючись і високо піднімаючи ноги в запорошених позолочених сандаліях, царьок підійшов до апарата і по складах прочитав:

— Ге-ракл. Ось як тебе звати! — вигукнув він. — Геракл! Зевс Громовержець доводиться тобі батьком. Ти перевершуєш, герою, всіх нас зростом і могутністю тіла?

Розгубившись, я пробурмотів щось невиразне. Царьок сприйняв це по-своєму.

— Хто вправний у бою, тому не треба бути вправним у словах, — поблажливо сказав він. — Ходімо ж, герою, зараз тобі подадуть воду для обмивання рук і ніг, а потім пообідаємо. Я шаную священний закон гостинності.

За обідом цар розважав мене світською розмовою і підливав у кубок нектар, змішаний з водою.

— Чи знаєш ти, о Геракле, — гугнявив він, набивши рот їжею, — що недавно посилав свого слугу Копрея до оракула в Дельфи? Там йому сказали, що скоро до мене прибуде гість, якому