Читати книгу - "Координати чудес, Роберт Шеклі"

почуєш. Тільки можна спитати: на чому ти хочеш зосередитися?

— Це місто дуже схоже на моє рідне, — пояснив Кармоді.  — Намагаюся з’ясувати: воно чи не воно?

— Невже так важко? Хто ж не впізнає рідного міста?

— Коли я тут жив, то не дуже до нього придивлявся. А відколи виїхав, то, мабуть, не згадував.

— Коли сам не добереш, де твій дім, а де не твій, ніхто вже не добере. Сподіваюсь ти це пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — зітхнув Кармоді й поволі закрокував по Мейплвуд-авеню. Раптом він з жахом усвідомив, що йому ніколи не пощастить відшукати рідного дому.

РОЗДІЛ 27

Йдучи, Кармоді розглядався, а розглядаючись, підмічав. Усе було таким, яким і повинно бути. В Мейплвудському театрі сьогодні показували «Сагу Елефантини», італо-французький пригодницький фільм Жака Мара, блискучого молодого режисера, що вже подарував світові зворушливу «Пісню моїх ран» і хвацьку комедію «Париж о чотирнадцятій». Перед початком виступала — «проїздом і тільки один раз» — нова вокальна група «Яконнен і Фунгі».

— Фільм, здається, цікавий, — сказав Кармоді.

— Не для мене, — кинув Виграш.

Кармоді зупинився біля галантереї Марвіна, заглянув у вітрину. Побачив мокасини й напівкеди, джинси з торочками «собача шарпанина», нашийні хустини з легковажними малюнками, білі сорочки з відкладними комірцями. Поряд, у крамниці канцтоварів, кинув оком на свіжий «Кольєрс», погортав «Ліберті», зауважив ще «Мансі», «Чорного кота» і «Шпигуна». Якраз надійшов ранішній випуск «Сан». (Тижневики і газети, що давно припинили своє існування.)

— Ну? — запитав Виграш.  — Твоє місто?

— Рано казати, — відповів Кармоді.  — Поки що ніби й воно.

Він перетнув вулицю і зазирнув у закусочну Едгара. Вона не змінилася. Біля шинкваса, попиваючи содову, сиділа гарненька дівчина — Кармоді її зразу впізнав.

— Лейна Тернер! (Друзі Кармоді — відомі кінозірки.) Гей, як ся маєш, Лейно?

— Прекрасно, Томе! Давненько не бачились.

— Я упадав за нею в старших класах, — пояснив він Виграшеві вже на вулиці.  — Забавно, як усе пригадується.

— Забавно, забавно, — з сумнівом проказав Виграш.

На перехресті Мейплвуд-авеню та Південногірської вулиці стояв полісмен. Він посміхнувся Кармоді між двома змахами жезла.

— А це Берт Ланкастер, — сказав Кармоді.  — Був незмінним захисником у найкращій команді за всю історію школи «Колумбія». А глянь туди! На того чоловіка, що заходить у залізні товари, що он махає мені! Це Кліфтон Уебб, директор нашої школи. А ту блондинку за квартал звідси бачиш? Це Джін Харлоу, була офіціанткою в ресторані.  — Кармоді стишив голос.  — Всі казали, що любила гульнути.

— У тебе багато знайомих, — сказав Виграш.

— Ще б пак! Я тут виріс! А це міс Харлоу, вона йде в П’єрів салон краси.

— Ти й П’єра знаєш?

— Атож! Тепер він перукар, а під час війни був у французькому Опорі. Стривай, як його прізвище?… Згадав! Жан-П’єр Омон, ось як! Взяв собі дівчину з місцевих, Керол Ломбар.

— Цікаво, — знудженим голосом сказав Виграш.

— Так, для мене цікаво. А ось ще знайомий… Добридень, пане мер! — Добридень, Томе! — привітався чоловік, торкнувшись капелюха, й пішов далі.

— Це Фредрік Марч, наш мер, — пояснив Кармоді.  — Грізна особа! Дотепер пам’ятаю його дебати з місцевим радикалом Полом Муні. Варт було послухати!

— Гм-м, щось тут не так, як треба, Кармоді, — сказав Виграш.  — Щось моторошне, щось фальшиве. Не відчуваєш?

— Та ні! Кажу тобі, що я виріс серед цих людей. Знаю їх краще, ніж самого себе! О, он Полетт Годдар, ось там… Помічниця бібліотекаря. Привіт, Полетт!

— Привіт, Томе! — відгукнулася жінка.

— Не подобається мені все це, — наполягав Виграш.

— З нею я не був надто близький, — сказав Кармоді.  — Вона зустрічалася з хлопцем з Мілбурна на ім’я Хемфрі Богарт. Він завжди носив краватку-метелик, можеш таке уявити? Якось він побився з Лоном Чейні, шкільним сторожем. До речі, надавав йому. Я це добре пам’ятаю, бо якраз зустрічався з Джун Хевок, а її найближчою подругою була Мірна Лой, а Мірна знала Богарта, і…

— Кармоді, — стривожено урвав Виграш.  — Остерігайся! Ти чув будь-коли про псевдоакліматизацію?

— Не сміши! Кажу тобі, що знаю цих людей! Я виріс тут, і це були мої найкращі роки! Люди тоді не були такими нікчемами, вони справді були чогось варті, вміли за себе постояти. Вони були особистостями, а не юрмищем!

— А ти певний? Твій хижак…

— Дурниці! Не хочу більше й слухати! Глянь! Он Девід Найвен. Його батьки з Англії.

— Ці люди простують до тебе!

— Ну, звісно. Вони так давно мене не бачили.

Він стояв на розі, а його друзі рушили до нього по тротуару й бруківкою, виходили з крамниць і крамничок. їх були сотні, буквально сотні, всі давні друзяки. Серед них він упізнав Ала-на Ледда, Дороті Ламур і Ларрі Бестера Кребба. А за ними — Спенсер Трейсі, Лайонел Баррімор, Фредді Бартолом’ю, Джон Уейн, Френсіс Фармер…

— Щось тут не так! — стривожився Виграш.

— Все як слід, — відмахнувся Кармоді. Скрізь були його друзі. Вони підходили ближче, простягали руки, і за всі ті роки, прожиті далеко від рідного дому, він ніколи не був щасливіший, ніж зараз. Як він міг їх забути? А тепер усе пригадалося.

— Кармоді! — крикнув Виграш.

— Що тобі?

— У твоєму місті завжди така музика?

— Про що ти?

— Про музику. Ти не чуєш?

Тільки тепер Кармоді звернув увагу на музику. Грав симфонічний оркестр, та годі було