Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

розповідатиму всього, що було потім, бо як почну - мені знову стане недобре. Я дуже жалкував, що видряпався тої ночі на цей берег, де довелося бути свідком такого страхіття. І ніколи тепер мені не позбутися тих жахливих спогадів - усе те раз у раз постає в мене перед очима, навіть часом сниться.

Я просидів на дереві, аж поки почало смеркати,- боявся злізти на землю. Кілька разів чув рушничні постріли, що лунали десь далеко в лісі; двічі бачив невеличкі загони вершників, озброєних рушницями, що промчали повз причал; тоді я збагнув, що колотнеча триває ще й досі. Я впав у відчай; подумав-подумав та й вирішив не з՚являтися більше до маєтку, бо і я, може, завинив проти моїх господарів. Безперечно, на тому клаптику паперу значилося, що міс Софія має зустрітися з Гарні десь о пів на третю і разом з ним тікати; мені слід було розповісти її батькові про того папірця та про те, як дивно вона поводилася, і тоді він, певне, замкнув би її вдома і не сталося б цього жахливого бойовища.

Я зліз із дерева, прокрався по берегу річки і раптом натрапив на двоє тіл, що їх прибило водою під самісінький берег; я витяг їх на пісок, а тоді прикрив їм обличчя та мерщій подався геть. Я навіть заплакав, коли закривав обличчя Бакові,- він був такий добрий до мене.

Нарешті зовсім стемніло. Проте я не наближався до маєтку, а пробивався лісом, простуючи до болота. Джіма не було на острові, тож я кинувся бігцем до річки, плутався поміж верболозу; мені нетерпілося швидше забратися на пліт і дременути з цього страшного місця. Плоту не було. Як же я злякався! На хвилю мені аж затамувало дух. Тоді як залементую!.. Голос кроків за двадцять п՚ять від мене відгукнувся:

- Господи боже мій! Це ти, синку? Тільки не галасуй.

То був Джімів голос - зроду не чув я нічого приємнішого. Я трохи пробіг ще берегом і скочив на пліт, а Джім схопив мене і стиснув у обіймах - так він зрадів, коли мене побачив. Він сказав:

- Дяка Богові, синку! А я вже був певний, що ти теж загинув. Джек тут приходив: казав, що тебе, мабуть, застрелили, бо додому ти більше не вертався; тож я хотів оце відвести пліт до виходу з затоки, щоб бути напоготові й відчалити, тільки-но Джек прийде знову і скаже, що ти справді помер. Ох, який же я радий, що ти повернувся, голубе мій!

Я сказав:

- Це таки чудово. Вони не знайдуть мене й подумають, що мене також убили і тіло моє попливло за водою - там, на березі, знайдеться дещо таке, що наведе їх на цю думку. Отож не барімося, Джіме, якнайшвидше треба вийти на вільне плесо!

Я ніяк не міг заспокоїтись, аж поки пліт не проплив миль зо дві за водою та не вийшов нарешті на середину Міссісіпі. Тоді ми почепили сигнального ліхтаря й відчули, що знову вільні й вибралися з халепи. Від учора в мене й ріски в роті не було; спасибі Джімові: він дістав харчів і почастував мене кукурудзяними коржами, маслянкою, свининою, капустою та зеленню - немає нічого смачнішого в цілому світі, якщо це до ладу приготувати,- і поки я вечеряв, ми з ним балакали й почували себе як у раю. Ох, і радів же я, що забрався геть від родової помсти, а Джім - що забрався геть з болота. Відтак ми прийшли до згоди, що немає кращого дому, аніж наш пліт. В інших місцях, виявляється, надто тісно й задушливо, а на плоті хіба ж так! Почуваєшся і вільно, і легко, й вигідно.

Розділ XIX

 

 

Минуло дві чи три доби; можна було б сказати про них, що вони пропливли, бо промайнули так спокійно, так плавно й приємно. Ось як ми провели цей час. Річка тут була широчезна - часом милі півтори завширшки; ми пливли ночами, а вдень причалювали десь і переховувалися; вже перед самим ранком ми спинялися й прив՚язували плота - здебільшого в тих місцях, де не було течії біля узбережної мілини, а тоді нарізали осокорового та вербового віття і прикривали ним пліт. Потім закидали вудки. А далі купалися в річці, щоб трохи відсвіжитися й охолонути; тоді сідали на піщане дно, де вода сягала лише до колін, і дивилися, як настає світанок. Навколо анішелесь, тихо-тихо - ні звуку, немов цілий світ заснув, тільки часом де-не-де кумкне спросоння жаба. Перше, що побачиш, якщо дивитися в далечінь понад водою, то темна смуга - ліс на протилежному березі річки; крім тієї смуги, важко було щось розрізнити; потім краєчок неба починав бліднути, і та блідість розповзається навкруги; а далі розвиднюється понад річкою, й вона стає вже не чорна, а сіра; вже можна роздивитись, як по ній, ген-ген далеко, пливуть маленькі темні цятки - торговельні човни і всяке таке,- та довгі чорні низки - плоти, іноді чути рипіння весел у кочетах або невиразний гомін людських голосів - панує така тиша, що звуки долинають здалеку; поволі починаєш розрізняти й смужки струменів на воді, а по тих струменях знати, що там десь причаївся корч, об який розбивається течія, тому вода в тих місцях і вкривається брижами; бачиш, як туман клубочиться над водою, як небо на сході на зорю займається, як річка багряніє, й можеш уже вгледіти рублену хатину на узліссі, далеко на тому березі річки - мабуть, чи не вартівню при лісному складі,- збито її абияк, і щілини в ній такі, що й собака пролізе; аж раптом зривається вітерець, повіває на тебе холодком та свіжістю й пахощами лісу та квітів; але часом той вітерець несе ще й інший дух - десь на березі валяється здохла риба, й від неї тхне не вельми приємно; і ось, нарешті, настає ясний день, і все навколо немов усміхається до сонця, а співоче птаство так і лящить.

Коли світить сонце, легенький димок непомітний, отже, ми можемо зняти з гачків рибу й зготувати собі гарячий сніданок. Потім ми знову починаємо стежити за широкою річкою, а далі нас облягають ліньки, і ми поступово засинаємо. Прокидаючись, ми роздивляємося навколо - що ж саме нас розбудило? То, мабуть, пароплав пливе проти води і пихкає;