Читати книгу - "Повія, Мирний"

- то й не спо­дi­ва­ли­ся.

- А я так, нес­по­дi­ва­но, - ве­се­ло ще­бе­че Хрис­тя.

- Молодець, мо­ло­дець! - од­но пле­ще Одар­ка, обдив­ля­ю­чись.

- Чого ж ми стоїмо тут? Хо­дi­мо хоч у ха­ту, - опам'ята­ла­ся Прiська.

- Iдiть, - ка­же Одар­ка, - по­ба­ла­кай­те та й нас не забу­вай­те. Чуєш, Хрис­те: грiх то­бi бу­де, як до нас не за­бi­жиш!

- Забiжу, не за­бу­ду!

Сусiди ро­зiй­шли­ся: Прiська i Хрис­тя пiш­ла до своєї ха­ти, Одар­ка - до своєї.

- Як же ви тут жи­ве­те? - до­пи­тується доч­ка у ма­те­рi, увi­й­шов­ши в ха­ту i об­див­ля­ючись ту осе­лю, де зрос­ла во­на. Пiс­ля мiських по­коїв їй своя ха­та зда­ла­ся та­кою тiс­ною-не­ве­лич­кою. Бач! во­на скiльки лiт про­жи­ла тут, а й не при­мi­ча­ла до­сi сього…

- Як жи­ве­мо? Знiр­чо як жи­ве­мо, - бу­бо­нi­ла Прiська. - Жи­вемо, та й го­дi! Смер­тi до­жи­даємо, а смерть не при­хо­дить!.. Уже на­ше та­ке жит­тя: то з то­го бо­ку рвуть, то з дру­го­го - ску­буть. Ко­ли б не цi Здо­ри… Та го­дi! Хi­ба ти са­ма не зна­єш, як жи­ли? Не пок­ра­ща­ло… Як ти там?..

- Я? Про ме­не не тур­буй­те­ся, ма­тiн­ко. Доб­ре ме­нi там. Ха­зяїн тро­хи кру­тенький, за­те ха­зяй­ка, - дай їй, гос­по­ди, i ща­стя, i здо­ров'я! Доб­ра лю­ди­на. Во­на кла­ня­ла­ся вам. Покло­нись, ка­же, ма­те­рi; ска­жи їй, хай не по­би­вається; зас­по­кой, що моя служ­ба не про­па­де дар­ма, не пi­де за­мар­но: я, ка­же, са­ма вiд­дам гро­шi… Про­ха­ла вас до се­бе в гос­тi. Ска­жи, ка­же, хай прий­де: як рiд­ну її прий­му. Та­ка доб­ра ду­ша! Та­ка доб­ра! За­те ж i дос­тається ча­сом їй… Во­но, ма­буть, усiм до­брим так дос­тається!

Прiська важ­ко зiтх­ну­ла. Во­на за­ду­ма­ла­ся над пос­лiд­нi­ми доч­чи­ни­ми сло­ва­ми. Вiд­кi­ля во­ни в неї? До­сi во­на нi­ко­ли та­ко­го не ка­за­ла i в дум­ку їй та­ке не схо­ди­ло, а от не­дов­го прос­лу­жи­ла - доз­на­ла­ся своїм сер­цем чу­лим… Ох, не так во­но, вид­но, доб­ре, як роз­ка­зує… Криє вiд ма­те­рi свою ди­ху го­ди­ну, щоб не вра­зи­ти її сер­ця… I сльози по­ча­ли пiд­ступати пiд гор­ло, да­ви­ти…

- Ви пла­че­те? Ма­мо! - скрик­ну­ла Хрис­тя, зирк­нув­ши на ма­тiр.

- Ох, тiльки гля­ну на те­бе - так i зал­лють сльози!..

- То ви не вi­ри­те? - спи­та­ла Хрис­тя. - Так от же - хай ме­не хрест поб'є! - ко­ли я бре­шу. I чо­го б я ста­ла бре­ха­ти, ко­ли б ме­нi по­га­но там бу­ло?

- Бог з то­бою, Хрис­те!.. Вид­но, вид­но, - ути­ра­ючи сльози, за­мо­ви­ла ма­ти. - Я не вiд то­го пла­чу; са­ма не знаю, чо­го сльози ллються. Гар­но то­бi там - i га­разд, доч­ко; а по­га­но - уже ж я нi­чим не за­по­мо­жу… Та що се я? Ти з до­ро­ги - їсти хо­чеш, а я й бай­ду­же. Бу­де­мо обi­да­ти, бо й я ще нi­чо­го не їла.

Стара ху­тенько схо­пи­ла­ся i ки­ну­лась до пе­чi.

- Не зна­ла, що ти бу­деш. Не спо­дi­ва­ла­ся… хоч би ку­роч­ку за­рi­за­ла та з нею борщ зва­ри­ла, а то - за­товк­ла са­лом, та й го­дi, - го­мо­нi­ла Прiська, на­си­па­ючи бор­щу у мис­ку.

Сiли обi­да­ти. Хрис­тя взя­ла­ся за лож­ку… "От i сi­ли обiдат­и, - гiр­кий наш обi­де!" - зга­да­ла Хрис­тя пiс­ню. I бу­ло вiд чо­го: борщ, на­че ок­рiп, па­ру­вав пе­ред ни­ми. Во­на покуштува­ла ­- нi со­лi до­сить, нi при­вар­ку не вид­но, од­нi бу­ря­ко­вi кри­жа­ла пла­ва­ють по­вер­ху. Хрис­тя по­куш­ту­ва­ла та зра­зу й лож­ку по­ло­жи­ла.

- Недобрий, доч­ко? - спи­та­ла ма­ти. - Са­ма знаю, що недо­брий… З чо­го ти то­го доб­ра вiзьмеш? Пог­рiб у нас невисо­кий, - кар­топ­ля зи­мою по­мерз­ла, а на вес­ну - так дра­глями i взя­ла­ся; на­си­лу наз­би­ра­ла пiвк­лу­ноч­ка по­са­ди­ти. М'яса i в за­во­дi не во­диться… Бу­ряк та квас на­до­лу­жає, та й то­го вже не­ба­га­то… Со­лi зос­та­ло­ся жме­ня, - пот­ро­ху до всього ло­жу: бе­ре­жу, щоб на­дов­ше ста­ло. Ота­ке-то. А ти там, ма­буть, усе з м'ясом? Го­ро­дя­ни - шо-шо, а люб­лять ла­со по­їсти.

- Та стра­ва доб­ра, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Ти б хоч з ка­шею борщ їла, ко­ли так не хоч.

Христя ки­ну­лась до ка­шi - i ка­ша прой­шла ди­мом. "По­старiла ма­ти, - по­ду­ма­ла во­на. - Ко­лись яку доб­ру ка­шу ва­рила, а те­пер от не дог­ля­дi­ла, що й ди­мом прой­шла". I на­че що об­ценька­ми їй сер­це зда­ви­ло. Прiська со­бi, див­ля­чись на доч­ку, за­ду­ма­ла­ся. На ви­руч­ку прий­шла Одар­ка.

- Ви са­ме обi­даєте. Пi­ду, - ду­маю, - хоч по­див­лю­ся на Хри­стю, як там во­на.

- Та ще ва­шої Хрис­тi i бiс не вiзьме! - жар­ту­ючи, од­ка­зує Хрис­тя.

- Оце, ди­вись!.. На­вi­що ти йо­му зда­ла­ся? Дай, бо­же, щоб i не брав. Щоб ти ско­рi­ше одс­лу­жи­ла своє та зно­ву до нас вер­ну­ла­ся, бо без те­бе i ма­ти он пла­че, та й ме­нi нi­яко­во: прий­ду до вас - пус­то, пi­де­мо до нас - не­дос­тає чо­гось. Отак зiй­де­мо­ся з тiт­кою, по­си­ди­мо, зга­даємо те­бе, - як там во­на по­вер­тається у свi­тоньку?.. А ти ж нас зга­ду­ва­ла хоч раз, Хрис­те? Чи там за го­ро­дянськи­ми кло­по­та­ми про се­лян уже го­дi зга­ду­ва­ти?

- Було всього, - од­ка­зу­ва­ла, зiтх­нув­ши, Хрис­тя.

- Правда, доч­ко, прав­да: всього ча­сом бу­ває.

- Часом - з ква­сом, а по­рою - з во­дою? - ка­же Одар­ка.

- Атож. Чо­го в свi­тi тiльки не бу­ває? На те й ли­хо, щоб з тим ли­хом би­тись! - од­ка­зує Прiська.

Бiльше роз­мов­ля­ла Одар­ка з Прiською: Хрис­тя слу­ха­ла i мов­ча­ла, їй сум­но бу­ло слу­ха­ти ту важ­ку роз­мо­ву. Хi­ба тим, що по­ба­ла­каєш, за­по­мо­жеш го­рю? Хi­ба во­на приїха­ла до­дому, щоб зга­ду­ва­ти те, що бу­ло ко­лись? Во­на приїха­ла, щоб йо­го за­бу­ти. Вер­неться на­зад - зно­ву йо­го зас­та­не; нi­де во­но не дi­неться. А тут, на­че зго­во­ри­ли­ся, - тiльки про те й рiч.

- Чи Гор­пи­на до­ма? Хо­тi­ло­ся б ме­нi її ба­чи­ти, - спи­та­ла­ся Хрис­тя, щоб пе­рер­ва­ти роз­мо­ву.

- Дома, доч­ко. По­обi­даємо, то, ко­ли хоч, i пi­деш.

- Я вже не хо­чу їсти, - од­ка­за­ла Хрис­тя, ус­та­ючи i хрестя­чись.

- Така ж ти, - сум­но ска­за­ла ма­ти, пiд­во­дя­чись, i по­ча­ла при­би­ра­ти з сто­лу.

- Я на хви­ли­ну, ма­мо; тiльки по­ба­чу­ся з Гор­пи­ною та й вер­нусь. А ви, Одар­ко, щоб тут бу­ли, - ве­се­ло за­мо­ви­ла Хри­с­тя, зби­ра­ючись ви­хо­ди­ти.

- То вже бог йо­го знає, чи Одар­цi дов­го прий­деться по­сидiти, - сум­но од­ка­за­ла Одар­ка, як Хрис­тя вий­шла з ха­ти.

Прiська тiльки зiтх­ну­ла. Обох їх ура­зи­ло - чо­го так швид­ко утек­ла Хрис­тя?! "Приїха­ла до ма­те­рi в гос­тi, - ду­ма­ла Одар­ка, - i по­бiг­ла до чу­жих!"

- Що ж, чим хва­литься Хрис­тя? Доб­ре їй там чи нi? - спи­тала, по­мов­чав­ши, Одар­ка.

- Отак, як бач! - гiр­ко од­ка­за­ла Прiська. - Хва­литься: ха­зяйка - доб­ра лю­ди­на, а про­те - бог йо­го знає! Мо­же, та­ку ма­ну пус­ка: всi во­ни