Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Чи ти бачив? - шептала отверезуючим голосом моя мати.
Я не відповідав.
- Не змінилася, Богдане!
- Так щось, - сказав я напомацки й слідив дальше за ними очима.
- Та бо ти, Богдане, так мене за собою волочиш, неначеб я була якась плахта, а не жива людина, - гнівалася маги, здержуючися, між тим коли я, не хотячи їх з очей вгубити, тиснувся вперед за уходячими, щоб їх як бодай не здогонити, то щонайменше хоч ще раз побачити
Кілька хвиль пізніше в гардеробі, в віддаленні, може, яких шість кроків, я стояв проти неї й дивився на неї.
Кругом нас інші гості, котрі всі з поспіхом одягалися. Вона стояла перед молодою панною Маріян, колишньою ученицею своєю, і з любов'ю старшої сестри защіпляла їй коло шиї якесь легеньке боа і щось у неї вмовляла. Між тим її брат якійсь другій молодій дамі, що, очевидно, також до їх товариства належала, помагав одягатися. Я дивився на неї. Це вона була, не мрія якась, а вона. Виросла ще! Легка, біла газова намітка вкривала її голову з темнорусявим волоссям; очі були вниз спущені, а вуста говорили щось живо до молодої дівчини. І так я придивлявся їй. Так. Це були ще ті самі чисті, непорочні вуста, на котрих, я це відчував, спочивав лиш мій один поцілунок. Мій один!! Маню!
В тій хвилі підняла вона свої очі, і їх погляд упав просто на мене.
Не знаю. Чи вже я так сильно змінився, що вона мого вигляду так сполохалась, чи що інше, бо, витріщаючися кілька секунд мов безтямки на мене, а між нами стояли чужі люди, вона нараз відвернулася і, взявши свою товаришку під руку, пішла спішним кроком за братом і панством Маріянами, оглянувшися ще раз за мною, мов у бажанні переконатись, чи бачила вона справді колишнього адоратора [36] свого, чи з'явився, може, якийсь фантом [37] перед її очима.
Я не слідив більше за ними й не старався більше здоганяти їх. А став нараз цілком спокійний. Моя мати, всунувши свою руку під моє рам'я, держала мене так сильно за руку, що я, вдоволяючи машинально її волю, ішов мовчки її кроком ураз з нею, не отворяючи ні на слово своїх уст, поки не вийшли ми поволі за другими з набитого, ясно освітленого коридора на вулицю.
Надворі віяв вітер, заносив потрохи сніжиною. Мати мовчала, себто не допитувалася в мене про неї. А я сам споважнів.
- Бачив-єсь Обринських? - перебила все ж таки нараз несподівано мовчання, наперекір моєму що лиш відчутому бажанню: мовчати.
- Так що ж там, бачив, - відповів сухо.
- Вона не змінилася. Або, може, була й добре напудрована й позакривала зморшки.
- Може й так, мамо. Але що це може нас обходити, мамо, чи хтось там вживає косметики чи ні. Ми також не помолоділи за той час, відколи з гір переселилися. Крім того, вона не проводила своїх літ марно. Знаю з певного джерела, що працювала пильно й багато.
- Так? - зчудувалася мати й на хвилину вмовкла. - Цікава я, з чого тепер властиво живуть. Треба буде Дори спитатись. Вона буде знати.
- Не конче. В мене ліпше джерело, мамо. В мене джерело сам її брат. Він же прецінь був кілька разів у мене.
- Ага, ти споминав раз, - закинула мати з легкою зневажливістю в голосі.
- Ні, не лише в бюро, а в нашій хаті, мамо.
- Справді?
- Так, мамо. Якщо я вам про те не згадував, то в тім лиш ваша власна вина. Ви ніколи не любили Обринських. Тепер бачуся з колишнім малим Нестором, а тепер дуже поважним молодим чоловіком і урядовцем від час до часу в уряді, де нас зводять часом урядові справи, але також тут і там на інших місцях, між іншим, у міськім паркові.
- І що ж, як там, побирає він уже яку платню?
- Побирає, як це цікавить вас знати. Поки що вона ще в нього невелика, але зате будучність, оскільки чув я від його шефа, жде його блискуча. Чую, він дуже відзначається від своїх ровесників-колег своїми здібностями й знанням.
- Ого!
- Так воно і є, мамо. Малим хлопчиною відрізнявся від інших хтопців. Здатний, а скромний. Це для мене його найсимпатичніша прикмета, а є в нього й інші прегарні.
- Отже, що про свою сестру оповідає? Чому не віддалася?
- Очевидно, не мала відповідної партії, як це буває у мудрих інтелігентних і вбогих дівчат або мужчин. Не йдучи далеко, мамо, як би й я.
- Це ти вже вигадуєш, Богдане! - закинула мати з досадою. - Тобі б треба лише одне слівце сказати, один палець простягнути, і ти дістав би найкращу, найліпшу й найбагатшу панну за жінку.
- Бути може, мамо. Лиш я того слівця ніколи не вимовлю. Я вже не молодий. У мене очі стали критичні й проти себе. Я знаюся вже на різницях між жінками, і може бути, що й не такий уже пожаданий для жінок, як вам, як маїері, здається.
- Ти нерозумний, Богдане. Не знаєш себе цінити.
- Може, й те правда. Я з мужиків походжу, мамо, а мужик не все потрапляє на саму найспіднішу правду.
- Ет, дурниці, Богдане! А вірменочка що? її родичі тобі дуже раді, а й вона сама, хоч молода, здається, не надумувалась би. Сам признаєш, що вона добре вихована й дуже гарна.
- Так, мамо; гарна й молода. Але тяжко рішитися приковувати до себе молоду істоту, більше дитину, не маючи по правді з нею нічого по душі спільного.
- Шо тобі з нею за душевні спільності мати? Тим ліпше, що не маєш. Виховаєш собі з неї жінку, яку сам схочеш!
- То єсть, ви виховали б собі з неї синову, мамо. Бо я дякую за таке. Я, як оженюсь, про що, як не раз споминав, сумніваюся, то волію вже готову, виховану жінку взяти. Я вже не молодий, мамо!
- О, Богдане, ти б і не вимовляв такого. Чи в тебе при твоїх тридцяти й шістьох
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Через кладку, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.