Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

баскаком і разом з ним напав був в 1331 році під Черніговом на проїзжого архієпіскопа Новгородського Василія й хотів його пограбувати. При ньому було всього 50 людей. На початку 1360-их років Київом уже володів князь Литовський Ольгерд.

Не стало мабуть князів і на Переяславщині, хіба що часом проскакують про них якісь глухі звістки. Вдержалися князі, а з ними й старий устрій лиш на Чернігівщині, де кріпко сиділа династія Ольговичів. Але тут ішов безперестанний процес дроблення уділів. Ще в кінці XII віку поруч головних осередків Чернігова й Новгород-Сіверська виросли князівства: Трубчевськ, Стародуб, Брянськ, Глухів, Путивль, Рильськ, Курськ, Воргол та інші. Згодом придбав більше значіння Брянськ. Чернігівські князі опанували територію Вятичів і засіли на столах у Козельську, Мосальську, Болхові, Ельцю, Новолську та інших містах, що лежали на території пізніших Калужщини і Орловщини. Та цей поділ на дрібні слабкі князівства зробив Чернігіво-Сіверську землю легкою здобиччю Литви й Москви.

Вже історія Галицько-волинської держави XIII століття тісно вяжеться з новим політичним чинником, що виник тоді на північно-західній границі руського світа. Цим чинником була Литва. Ще в XII столітті супроти системи руських князівств, розбита на окремі незначні племена, Литва уявлялась слабким і маловажним сусідом. В XIII ж столітті вона обєднуеться в одну державу, здобуває чим раз усе більше значіння, а з початком XIV стол. виступає вже в ролі бірача розбитих білоруських і українських земель. В житті обох народів з цього часу і аж до половини XVI в. Литва відограє рішаючу ролю, а з білорусами вона тісно зв'язана й до сьогодні. Все це примушує звернути докладнішу увагу в нашім загальнім огляді на литовський елемент і на сформування литовської держави, яка протягом мало не цілих двох століть була державою й українського гароду, була тою спільною будовою, де досить мирно та спокійно жили поруч себе народи литовський, український і білоруський.

Говорячи про цю державу, історик є у виїмково щасливому положенню: історіоґрафія Литви прекрасно розроблена в працях українських, російських і польських учених, до яких в останні часи прилучилися й дослідники литовські; видано дуже багато джерел і, можна сказати, з великою докладністю освітлено всі важливіші сторони політичного, соціяльного й культурного життя держави, яку з повним правом можна називати литовсько-руською. Ще на початку XIX віку давніша історія Литви була густо вкрита туманом легендарних переказів, які безкритично повторювалися навіть в серйозних працях. Аж в 1878 році появилася перша наукова історія Великого Князівства Литовського, доведена до кінця XIV ст., написана київським професором В. Антоновичем. Пізніше в працях того ж Антоновича, Барбашова, Грушевського, Максимейка, Малиновського, Владимирського-Буданова, Леонтовича, Лаппи, Довнар-Запольського й Любавського — була детально розроблена внутрішня історія литовсько-руської держави, її устрій та соціяльна й економічна еволюція.

Головними джерелами для історії Литовської держави служать насамперед літописи, наш Галицько-волинський (для XIII ст.) й літописи західньо-руські або білоруські; крім того польські хроністи Длугош, Мартин Бєльський, Стрийковський і хроністи німецькі. Ці джерела дуже повно зібрані й видані. Крім згаданих вище українських та російських учених історію Литви докладно досліджували, польські вчені як старші — Нарбут і Лелевель так і новіші -- Стадницький, Вольф, Левицький, Колянковський, Прохазка; вони досліджували головно політичну історію литовсько-руської держави XIII—XV віків. В молодій литовській історіоґрафії за останні часі особливо докладно розроблюється доба Вітовта. В усіх цих працях не вважаючи на ріжницю принципових поглядів їх авторів (в залежності від їх національного світогляду) використано величезний актовий матеріял, і фактична історія Великого Князівства Литовського розроблена дуже пильно і докладно.

Тепер уже цілком точно установлено, що литовці уявляють собою самостійну галузь арійської родини народів, їх мова зберегла багато архаїзмів і ще й тепер стоїть найближче з усіх живих європейських мов до санскриту. Історія застає їх на початку христіянської ери на південно-східньому побережжу Балтійського моря і в басейнах Німана й Західньої Двини. Живучи в місцевостях лісових і болотяних, взагалі дуже глухих, вони довгий час не звертали на себе нічієї уваги. Коли в XI і XII вв. заговорили про них німецькі хроніки й руські літописи, литовці розпадались на шість племен: Пруси жили між Віслою й Німаном; Жмудини — на правому березі нижнього Німана, властива Литва в басейні Вілії, Жемгола на лівім березі Двини, Корсь або Курони на півострові між Балтійським морем і Рижською затокою, Летгола на правому й Ятвяги понад Західнім Бугом і верхнім Німаном. В межах кожного племени литовці жили окремими родами, без усякого політичного обєднання. Їхні хати були розкидані серед лісів малими, нічим незахищеними селами. Правили ними дрібні князьки або вожді, з котрих кожен сам по собі був безсилий і без значіння, бо його влада охоплювала щонайбільше кілька малих сел. Заняття литовців було поруч звичайного звіроловства і риболовства також примітивне хліборобство. Реліґія литовців була подібна до поганської реліґії Славян, вони мали за найстаршого бога Перкунаса, що відповідав нашому Перуну. Але литовці мали жерців, чого не було у славян. Жерці називались «криве», а найстарший жрець — «Криве-Кривейто». Ці жерці були оточені великою повагою і мали високий авторитет.

Перші зустрілись з руським світом ятвяги. Вже в кінці Х в. з ними воює Володимир святий. Далі без перерви воюють з ними галицько-волинські князі, аж доки в цій боротьбі ятвяги не вигинули або не засимілювалися з південно-західньою частиною українського племени. Видко, що ятвяги перші зорґанізувались в якісь більші обеднання, але ними правило множество дрібних князів, серед яких ні один не спромігся стати на чолі цілого племени. На сході мали литовські племена постійні сутички з Полоцькими князями.

В XII столітті літописи подають багато звісток про напади Литви на сусідні польські й руські землі. Вони згадують про ріжних reges або duces, які стоять на чолі цих нападів, але без сумніву ці reges були ще дрібні князі, котрі не охоплювали своєю владою цілого племени. Та на початку XIII віку сталися події, які дали поважний імпульс до створення литовцями в цілях самооборони больш поважної орґанізації, ніж окремі родові союзи: на заході й на півночі у литовців виріс грізний ворог, далеко небезпечніший, ніж руські князівства. Цим ворогом були німецькі рицарі. В 1202 році папа Інокентій III затвердив на просьбу Рижського архіепіскопа Альберта Бугсгевдена статут Ливонського Ордена Мечоносців, які поставили собі метою завоювання й обернення в християнство дикого племени Летголи (предки сьогоднішніх латишів). В 1230 році над нижньою Вислою утвердився Тевтонський Орден, який в 1237 році дістав благословення папи Григорія IX на таку