Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

сидів на поперечній балці. Він утупив у мене очі. Балки були поплямовані його послідом.

— Ти маєш на думці Віт? — спитав я.

— Ні. Так називають його ті, хто не знає, що це. Ця назва викликає презирство. Ті з нас, що належать до Старої крові, не називають його так.

Він повернувся до кухонної шафи, приставленої до масивної стіни, і почав виймати з неї їжу. Довгі товсті брили копченого лосося. Буханець хліба, важкий від запечених у ньому горіхів і фруктів. Ведмедиця звелася на задні лапи, тоді знову опустилася на чотири, схвально посапуючи. Повернула голову вбік і взяла зі столу шмат риби — в її щелепах він здавався малим. Подалася до свого кутка, повернулася спиною і зайнялася їжею. Жінка мовчки сіла на крісло, звідки могла спостерігати за всією кімнатою. Коли я глянув на неї, вона всміхнулася і жестом запросила мене за стіл. Тоді знову завмерла й спостерігала.

Від вигляду їжі мені потекла слинка. Минуло багато днів, відколи я їв досита, а останні два дні то й майже нічого не мав у роті. Легке повискування знадвору нагадало мені, що Нічноокий у такому ж стані.

— Ні сиру, ні масла, — поважно попередив Чорний Рольф. — Міська варта відібрала всі вторговані гроші, перш ніж я взявся купувати масло й сир. Але маємо вдосталь риби та хліба, а до хліба стільник меду. Бери, що хочеш.

Мої очі майже ненавмисне скерувалися до дверей.

— Це стосується вас обох, — пояснив він мені. — Між Старою кров’ю заведено трактувати двох як одного. Завжди.

— Ми з Інеєм теж вас запрошуємо, — лагідно сказала жінка. — Я Голлі Гостролист.

Я відповів на її запрошення вдячним кивком голови й потягся до свого вовка.

Нічноокий? Увійдеш?

Підійду до дверей.

За мить повз відчинені двері промайнула сіра тінь. Я відчув, як він кружляє довкола хатини, поглинаючи запахи цього місця, знову і знову виявляючи ведмедицю. Ще раз проминув двері, ненадовго зазирнув досередини, вкотре оббіг хатину. Недалеко від неї знайшов напівобгризений оленячий кістяк, покритий листям і брудом. Типова ведмежа схованка. Я навіть не мусив перестерігати його, що не слід її чіпати. Нарешті Нічноокий повернувся до входу й сів у дверях, насторожений, вуха сторчма.

— Винеси йому їжу, якщо він не хоче ввійти, — наполіг Рольф. І додав: — Ніхто з нас не вірить, що побратима можна змусити піти проти своїх природних інстинктів.

— Дякую, — мовив я трохи скуто, не знаючи, які звичаї тут заведені.

Взяв зі столу шматок лосося. Кинув його Нічноокому, а він вправно піймав. Якусь мить сидів, тримаючи рибу в зубах. Не міг одночасно їсти і зберігати повну готовність. Так і сидів, затиснувши рибу, а з рота йому стікали дві цівки слини.

Їж, — умовляв я його. — Не думаю, щоб вони затівали проти нас щось лихе.

Більшого заохочення він не потребував. Випустив рибу, передньою лапою пришпилив її до землі, тоді відірвав чималий шматок. Ковтнув його, ледь прожувавши. Коли я побачив, як він їсть, мій досі пригнічуваний голод прокинувся. Я відвернувся від вовка й побачив, що Чорний Рольф украяв мені товсту скибку хліба та намазав її медом. Налив собі великий кухоль медухи. Мій кухоль уже чекав біля тарілки.

— Їж, не чекай мене, — припрошував він, а коли я скоса зиркнув на жінку, вона усміхнулася.

— Прошу, — тихо сказала вона. Підійшла до столу, взяла собі тарілку, але поклала туди лише шматочок риби та окрайчик хліба. Я відчував, що вона зробила це радше щоб мене заспокоїти, ніж через голод. — Смачного, — побажала мені й додала: — Знаєш, ми ж відчуваємо твій голод.

Не приєдналася до нас за столом, забрала їжу до свого крісла біля каміна.

Я радо її послухався. Мої застільні манери були не кращі, ніж у Нічноокого, — я їв так само жадібно. Він уминав третій шматок лосося, а я прикінчив стільки ж скибок хліба і брався за другий шматок риби. Тільки тоді згадав про нашого господаря. Рольф долив мені медухи й зауважив:

— Колись я пробував тримати козу. Для молока, сиру і всякого такого. Та вона так і не звикла до Гільди. Сердега завжди була надто налякана, щоб доїтися. Тож п’ємо медуху. З Гільдиним носом до меду маємо вдосталь цього трунку.

— Дуже смачно, — зітхнув я.

Відставив кухоль, уже на чверть спорожнений, і перевів подих. Я ще не закінчив трапези, але гострий голод зник. Чорний Рольф узяв зі столу ще один шматок риби і знічев’я кинув Гільді. Вона піймала його лапами і щелепами, тоді відвернулася від нас і продовжила їсти. Наступний шмат Рольф кинув Нічноокому, який досі забув уже про всяку пильність. Плигнув по рибу, тоді влігся, поклавши лосося між передніми лапами, повернув голову боком, відкушував і ковтав. Голлі клювала свою трапезу, відриваючи смужки сушеної риби і схиляючи голову, коли їла. Щоразу поглядаючи на неї, я бачив звернутий у мій бік позирк гострих карих очей. Я озирнувся на Гільду.

— Як трапилося, що ви з ведмедицею пов’язалися? — спитав я, а тоді додав: — Якщо це не грубе запитання. Я ніколи не розмовляв ні з ким іншим, хто пов’язався б із твариною, а принаймні ні з ким, хто б відверто у цьому зізнавався.

Рольф відкинувся на спинку крісла і склав руки на животі.

— Я не всім «відверто у цьому зізнаюсь». Здогадуюся, що ти відразу збагнув, хто я, як і ми з Гільдою завжди відчуваємо, коли поблизу є хтось Старої крові. А щодо твого запитання… моя мати була Старої крові, двоє її дітей успадкували це. Вона, звісно, відчула це в нас і належно виховала. Коли ж я досяг дорослого віку, то вирушив у мандрівку.

Я глянув на нього, нічого не розуміючи. Він труснув головою, а його вуст торкнулася співчутлива усмішка.

— Я самотньо вирушив у світ на пошуки тварини-побратима. Хтось шукає у містах, хтось у борах, дехто, як я чув, навіть випливає в море. Та мене тягло до лісу. Тож я подався туди сам, широко розкривши чуття. Я постився, не вживав нічого, крім холодної води та трав, що оживляють Стару кров. Знайшов місце, саме тут, сів серед коренів старого дерева й чекав. Минув якийсь час, — і до мене прийшла Гільда, шукаючи, як і я шукав. Ми випробували одне одного, знайшли довіру, і от ми тут, сім літ по тому. — Рольф глянув на Гільду так ніжно, начеб говорив про дружину чи дитину.

— Свідомий пошук того, з ким можеш пов’язатися, — задумливо мовив я.

Я вірю, що того дня ти шукав мене, а я кликав за тобою. Хоч ніхто з нас не знав тоді, чого ми шукаємо, — замислився Нічноокий, кинувши нове світло на те, як я порятував його від торгівця тваринами.

Я так не думаю, — з жалем відповів я. — До того я вже двічі пов’язався з собаками й аж надто добре вивчив біль через втрату такого товариша. Я вирішив ніколи більше не в’язатися.

Рольф дивився на мене з недовірою. Майже з жахом.

— Ти двічі в’язався перед вовком? І втратив обох товаришів? — Заперечно труснув головою. — Ти надто молодий навіть для першого пов’язання.

Я стенув плечима.

— Я був ще малою дитиною, коли пов’язався з Нюхачем. Його відібрав у мене один чоловік, він дещо знав про пов’язан­ня і не вважав його добрим для жодного з нас. Пізніше я ще раз зустрів Нюхача, але