Читати книгу - "Магія крізь час, Мiла Морес"

Розділ 12

Наступного ранку я прокинулася на грудях Дженарда. І це було найсолодше пробудження з усіх можливих. Перед очима, як незламна статуя, здибився член. Дивиться нагору і трохи на мене, запрошує торкнутися.

- Він проситься в твій рот, - гарчання над вухом, що звучить краще, ніж привітний «добрий ранок».

- Не дочекається, - парирую з лукавою усмішкою.

Дженард прийняв це як виклик і вже змістив мене нижче, щоб обличчя зрівнялося з його гарячим дрючком. І я готова була прийняти його до свого рота, але в моїй голові пробасив старший брат.

- Аліто, виходьте.

Я сіпнулася від переляку та несподіванки. Нас буквально застукали у ліжку, ще й відірвали від найцікавішого заняття. Ну треба було їм просто зараз мене розшукувати?

- Одягайся швидше, треба йти, - Дженард зібрав свої речі одним помахом, одягнувся аж до куртки.

- Ти почув моїх братів?

- І їх теж.

З величезним небажанням я одягнула себе у вчорашнє вбрання. Нічого нового з дому не переміщала, часу немає, щоб красуватися в обновках, хоча так і підмиває надіти щось вражаюче, щоб Дженард оцінив.

Чоловіча рука перенесла мене на вулицю, де вже півколом вишикувалися брати. До словесної суперечки з Калеаном не дійшло, я не встигла обуритися.

- Об'єкт два нулі сто тридцять вісім, вам загрожує небезпека… - а далі вже знайомий текст із попередженням, який можна було пропустити. Роз’яснення було скоріш для мене, ніж Дженарда. Він миттю відчув, що до нас щось наближається.

- Аліто, приготуйся, - Калеан командує. Це означає, що я маю передбачати, а мені в цей момент дико не хочеться відриватися від руки мого призначеного, я б так і стояла біля нього, спираючись на тверде плече.

- Міг би мене попередити, - звертаюся подумки до старшого брата.

- Ти не відповідала, а мала ще вчора сказати, де ти і з ким.

У мене напоготові була чергова репліка, але Дженард не дав нам закінчити беззвучну лайку.

- Ідіть, - звертається більше до братів, ніж до мене, - мене не треба захищати.

- Ми можемо допомогти, - говорю з ніжністю, бо зараз я наповнена нею до країв. Дженард не дивиться в очі, більше крутить головою в різні боки.

- Мені не потрібна допомога. Ідіть! – останнє кинуто грубо.

- Робот! Калеане, наближається робот! – я насупилася, переварюючи побачене. – Що то за штука?

- Це не робот. Біжіть! – Дженард вигукнув над моїм вухом і схопив за талію. - Не використовуйте магію, ніякі сили проти нього не діють, він все поглинає! Розділимося, кожен сам за себе.

- Ні, ми ніколи не ділимося, - Калеан відрізав грубо, десь за нами почувся скрегіт, щось ось-ось наблизиться до нас, але за деревами нічого не видно.

- Тільки так ми зможемо піти, не вступаючи у бій. Я подбаю про Аліту. Біжіть! Жодної магії! Він стане сильнішим, якщо ви віддасте свої сили. На сході є річка, зустрінемося там!

Дженард потягнув мене за руку, і ми зірвалися з місця. Зізнаюся, давно мені не доводилося бігати, тим більше у сукні. Але чоловіча рука ніби стала моїм крилом, і ми вдвох помчали вперед, петляючи між деревами, все більше віддаляючись від братів. Я встигла помітити, як вони розбіглися у різні боки після швидкої наради. Я припускаю, що Елім підтвердив усе сказане Дженардом.

Я втомилася бігти, здалося, що це вже ніколи не скінчиться. Страшного монстра, схожого на робота, ми так і не зустріли. Я бачила його лише у видінні, чула дивні звуки.

Ми опинилися біля підніжжя величезної скелі. Гілки обплели жахливий вхід у печеру, але саме до нього мене потягнув Дженард. За весь час пробіжки він не промовив жодного слова, я не передбачала майбутнє, щоб не підживлювати невідомого монстра своєю силою.

- Що ми тут робимо? Ти ж сказав, що треба бігти до річки.

Ми увійшли до печери, заглибившись лише на кілька метрів. Очі підлаштувалися до темряви. Якби я могла передбачати майбутнє, то не так здивувалася б подальшим діям Дженарда, але він буквально шокував мене. Притиснув до стіни, накрив губами рота, тим часом руками розстебнув пояс штанів. Вони відразу впали до наших ніг.

- Давай, дівча, продовжимо те, що ми почали, - киває мені на стояк, який уже коле мене в живіт.

- Саме зараз, Дженарде? Ми ж від монстра тікаємо! – у мені колихнулося невпевнене обурення. – Та й брати мої поряд, у них гострий слух та нюх. Нас застукають тут.

- Вони побігли на схід, бо вода блокує сили теонокса, робота, як ти сказала. Але крізь скелі він теж нічого не відчує, тож у нас є вільний час.

Він цілує мене в шию, а руки вже натискають на плечі.

- Ти хочеш, щоб я…

- Щоб ти відсмоктала мені.

Між ніг кольнуло, з мене відразу просочилася волога, він прогарчав у відповідь, ніби відчув це. Я подивилася в сіро-зелені очі і зрозуміла, що він не жартує, скоріше тремтить від нетерпіння.

- Але я не… – не встигла висловити думку.

Я вже навколішки. Член штовхається мені до рота. Боже… Ну хоч би в паху епіляцію зробив, чи що…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍