Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Розділ 22

Швидко переодягнувшись, я квапливо вискочила в коридор. І знову ледве не впала до рук Загіра. Ректор здивовано підняв брови, коли я відскочила на крок і злякано подивилася на нього. Чоловік оцінив мій вигляд, насупився і схилив голову, намагаючись заглянути до кімнати з-за мого плеча. Зніяковівши, я провела рукою по волоссю, а потім попросила:

- Можемо вирушити на капище вже зараз?

Блакитні очі Загіра знову дивилися на мене.

- Щось трапилося? – тихо уточнив він. Я нервово озирнулася на свою кімнату, але було очевидно, що той, хто приходив до мене вночі, давно пішов.

- Я розповім дорогою.

- Добре, - демон легко погодився і розвернувся до сходів. Я зробила глибокий вдих, намагаючись втамувати шалене серцебиття, і попрямувала за ним. Поруч із Загіром стало спокійніше, і поки ми в мовчанні йшли до виходу з особняка, я змогла обміркувати те, що сталося.

На острів ніхто не прибував. Єдиний міст зруйнований, а телепортації відстежує Міністерство внутрішніх справ і Міністерство Зовнішньосвітової розвідки, якому до всього є справа. Тому в особняку зараз можуть бути лише ті, хто був до мого приїзду. Четверо охоронців, п'ять працівників, Валдор Валенті, подружжя ат Янрі та їх син. Крім мене і містера ат Руа.

Задумливо зиркнувши на ректора, я все ж відкинула його кандидатуру. Але керуватися в цьому могла лише інтуїцією та відсутністю у нього мотивів.

З останнім також усе було погано. Адже я зовсім не розуміла, навіщо невідомий може намагатися нашкодити Локайну. І як саме це робить.

І навіщо він прийшов до мене?

З привидами усе зрозуміло. Вони відчувають медіумів - особистості, що знаходяться на межі світів - і тягнуться до них, бажаючи переступити горизонт і знову опинитися в тій реальності, за яку відчайдушно чіпляються, не бажаючи йти далі. Але для живих я нічим не вирізняюся. Медіуми не мають ніяких особливих здібностей, крім того, що бачать замість залишкової енергії справжні душі та можуть пустити їх у своє тіло. Раніше медіумів прирівнювали до відьом, що в корені не вірно. Адже якщо відьмами бувають тільки люди, і вони справді мають схильність до особливої ​​магії, то медіумом може виявитися будь-хто, і ніяких привілеїв від цього не додається. Швидше навпаки, ми маємо надто багато проблем. Відчувати рубіж світів зовсім не дар, а прокляття. Душі померлих не схожі на живих, вони ніби застигли в певному відрізку часу назавжди та керуються лише одним почуттям. Це може бути розпач, страх чи ненависть. Вони прагнуть повернутися навіть не від того, що хочуть продовжити життя, а тому, що хочуть завершити ту єдину справу, яка змусила їх застрягти між світами.

Медіумів ніколи не було багато. Наразі вчені вважають, що це тупикова мутація, яка має з часом зникнути. Після масштабного полювання на відьом, яке відбувалося мало не у всіх країнах материка, медіумів стало ще менше.

До того ж їх майже не вивчали після того, як зробили висновки, що здібності бачити примар майже ніяк не можна використовувати. Тому такі як я залишилися зі своєю проблемою віч-на-віч.

У деяких випадках медіумам щастить: якщо життя складається досить спокійно, без подій, що здатні травмувати, і сильних переживань, пов'язаних зі смертю, здібності можуть і не прокинутися ніколи. Але з іншого боку моє прокляття має і ще один жахливий бік…

- Звідси нас не зможуть підслухати, - увірвався в мої думки тихий голос Загіра. Піднявши голову, я подивилася на нього. Демон співчутливо заглянув мені у вічі: — Я можу поставити завісу тиші, якщо ви боїтеся, Гвенето.

- Не варто, - хитнула головою і зімкнула руки в замок. Опустивши погляд, я оглядала лісову стежку, якою ми йшли у бік капища. Навколо шумів хвойний ліс, у кронах перемовлялося птахи, а на килим з опалих голок лягало мереживо сонячного світла.

– Тоді чим я можу допомогти? – щиро запитав ректор найкращої академії Ізаріди. Від цієї інтонації моїм тілом прокотилася хвиля заспокійливого тепла. На мить здалося, що цей чоловік дійсно повірить мені, якщо я розповім йому. А можливо й зрозуміє.

Але водночас у пам'яті виплив образ з минулого. З того часу, коли я зрозуміла, що більше ніколи не зможу без страху підходити до великих водойм. Коли я більше не могла відрізнити голос загиблого брата, що кликав мене, від реальних звуків.

- Я не дозволю сусідам вважати, що моя дочка божевільна! - кричав батько, розмахуючи рушником. Мама відійшла до стіни, смиренно склала руки на грудях і опустила голову, а я ніяк не могла зупинити сльози, сидячи на підлозі й дивлячись на батька. - Припини вигадувати такі речі! Свята прийняла тебе, грішницю, під своє крило. Вона дає тобі дах і їжу, а ти смієш говорити, що бачиш мертвих?

Удар припав на спину. Впавши на лікті, низько пригнула голову, бажаючи сховати її під живіт. А зверху всі сипалися погрози:

- Що скажуть люди? Як я дивитимуся в очі наставникові?! Не смій навіть згадувати про таке! Мені не потрібна відьма у домі! Я виб'ю з тебе це! У твоїх інтересах, щоби ніхто не здогадався і ніхто не повірив тобі!

Щільно стиснувши щелепи, я зусиллям прогнала спогад і підвела голову. Дорога вела вперед і губилася між деревами та чагарниками.

- Ви можете сказати мені, Гвенето, я вам повірю.

Мої міркування розбилися про цю просту фразу. Я навіть зупинилася і здивовано обернулася до Загіра. Демон за інерцією зробив ще два кроки вперед і повернувся до мене. Сонячний промінь пробився крізь густі крони, впав на праву половину його обличчя, заплутався у світлому волоссі й відбився від блакитних райдужок.

Моє мовчання чоловік зрозумів по-своєму і вирішив пояснити:

- Ви точно щось помітили, Гвенето. І мені потрібно зрозуміти що саме. Будь-яка зачіпка може допомогти Локайну, а цей хлопчик мені дорогий. Я готовий запропонувати вам поміч, якщо ви розповісте мені все.

Загір повільно зробив крок у мій бік, уважно дивлячись у вічі. Я спостерігала за його рухами, немов за черговою ілюзією. Ще один крок, і ректор виявився зовсім близько. Вимовив тихіше:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍