Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

— Ні. Мене навчила танцювати моя тітка.

Мабуть, це єдине за що я вдячна цій жінці.

— То Ви не підкидьок? — цілком серйозно спитав мене граф.

— Я сирота, але я не підкидьок. Щоправда, на жаль, я майже не пам'ятаю своїх батьків. Вони померли, коли мені було чотири роки. І до одинадцяти років мене... виховувала сестра моєї матері.

— А що сталося згодом?

— Вона померла від лихоманки.

— Я навіть уявити не можу, як Вам було важко в такому дорослому віці опинитися в стінах притулку.

Я трохи іронічно посміхнулася, але не стала розповідати про себе більше, ніж варто було.

Я почала помічати погляди оточуючих на собі. Очевидно, новеньких тут за версту відчувають. Після двох танців ми з графом відійшли від центру зали. Дивно, що танець може викликати стільки приємних почуттів. І мені навіть було трохи соромно, що я так почала захоплюватися цим місцем та всіма цими людьми.

Граф тримав переді мною келих.

— Дякую, але я не п'ю...

— Це легкий напій, запевняю, Ви не сп’янієте, — запевнив мене чоловік. Я взяла келих, але не поспішала відпити.

— Ви надто напружені, Даріє. Розслабтеся та отримуйте задоволення від життя, – порадив граф.

— Кейл? Ну, і як це назвати? Ти вже годину перебуваєш тут і так і не підійшов до нас!

— Та тут все ясно! Чергове кохання нашого Кейла. Поки сам не спробує шматочок, іншим не дасть!

До нас підійшла компанія із п'ятьох людей. Дві прекрасні леді та троє чоловіків. Маски приховували їхні обличчя, але мені чомусь здалося, що всі вони віком приблизно від тридцяти і трохи старші.

— Ми вимагаємо познайомити нас із цією чарівною особою! – здається, двоє чоловіків були вже п'яні.

Граф хмикнув.

— Обов'язково, Арче. Знайомтеся, це моя кузина Дарія. Вона приїхала здалеку, вперше у місті, вперше на балу. Хто її хоч пальцем торкнеться - матиме справу... з моєю матінкою.

— Я вже подумав, що з тобою, — розчаровано пирхнув чоловік у сріблястій масці.

— Ага, було б не так страшно зв’язатися з тобою, ніж із твоєю матір'ю. Невже Асканар ще не прийшов за її душею?

— Він обходить її стороною вже кілька десятків років, - хмикнув граф.

— Боїться, що така жінка й бога зведе з розуму?

— У могилу зведе!

Всі дружно засміялися, а мені навіть стало цікаво познайомитись із матір'ю графа. Її всі боялися і точно на те були причини.

— Сподіваюся, твоя матінка не вб'є мене, якщо я запрошу чарівну Дарію на танець? — запитав один зі знайомих графа. Я напружилася і навіть мимоволі зробила крок за спину чоловіка.

— Пробач, Моріне, але я обіцяв, що як для першого балу, Дарія не танцюватиме з... веселим, напідпитку хлопцем.

— Звідки ж я знав, що ти приведеш таке пташеня...

— Друзі! — досить голосно звернувся граф. — Прошу мене пробачити, але сьогоднішній вечір я повністю присвячую своїй кузині.

Швидко взявши мене за руку, граф повів мене за собою. Але тепер куди ми не пішли б, скрізь графа зустрічали його знайомі. Йому доводилося знайомити мене з усіма. Кілька разів я так занервувала, що мало не присіла в кніксені перед дуже знатними особами. Добре, що граф вловив мій рух і притримав за талію, щоб я зовсім не зганьбилася. Я навіть не знаю, чому я так розгубилася. Можливо надто багато вражень та нових знайомств? Знайомств з людьми, які навряд чи уявляють, що перед ними стоїть звичайна реса?

— Я повинен вас покинути, Даріє. Чи зможете протриматися без мене?

— Усі підходять, щоби привітатися з Вами. Навряд чи моя особа когось цікавить тут, — відповіла я, але відразу додала: — А чи не можна почекати Вас у кареті?

Здавалося, граф Кейл був спантеличений моєю пропозицією.

— Ви боїтеся чи Ви втомилися?

— І те, й інше, — досить чесно відповіла я.

Чоловік оглянув величезну залу, а потім у задумі перевів погляд на мене.

— Можете, але я не можу Вас провести. Чи зможете дійти самі?

— Так, звичайно. Дякую Вам.

Граф затримав на мені секундний погляд, кивнув і зник серед гостей. Я полегшено зітхнула і попрямувала до виходу. Дивно. Мене ніхто не знав у цьому залі, моє обличчя було приховано за маскою, а багато леді та лордів шанобливо кивали мені. І мені доводилося також усміхатися їм у відповідь і шанобливо кивати.

Я так і не торкнулася вмісту свого келиха. Проходячи повз один із столів, я підійшла і поставила спиртне, але обернувшись ледь не скрикнула і не видала себе. Переді мною стояла графиня де Лівон. Її важко не впізнати навіть із маскою на обличчі. Вона була не одна. Дві жінки супроводжували її. Вони втрьох підійшли до столу з напоями та взяли по келиху. Я повільно, намагаючись залишитися непоміченою, почала проходити повз них.

— Отже, бідному Віторові залишилося недовго? — запитала одна з подруг графині. Мене аж пересмикнуло від награного жалю леді Ерманії.