Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

Психоз наростав день у день. Місто та всю країну охопили безпрецедентною програмою вакцинації – загалом було щеплено понад вісім мільйонів людей. У самому Вроцлаві вакцинація була обов’язковою для всіх. Спецслужби ловили тих, хто чинив опір. Акція була проведена безжально. І ось перша головоломка. Вакцинували навіть вагітних, незважаючи на подальші, дуже серйозні ускладнення. Детальних досліджень немає, але ті, що є, показують, що жертв вакцинації було більше, ніж жертв самої віспи. Чому це сталося? Адже в сучасній країні санітарний порядок і система ізоляції мають стримувати заразну хворобу без надмірних втрат. Чому було прийнято рішення про таку загальну акцію?

Другий дивний факт – втечі з лікарень та ізоляторів. Здається нормальним, коли виникає синдром в'язня, підкріплений страхом невідомого. У пацієнтів так. Але серед лікарів? Вони часто були ватажками груп, що робили підкопи під стіни, проламували стіни в підвалах лікарень, знаходили старі німецькі ходи під будівлями. Один із лікарів захищався сокирою перед тим, як його намагалися відправити в карантин. Коли його нарешті здолали та помістили в ізолятор, він закрився в одній із кімнат і наказав залишати йому їжу в коридорі. Палицею затягував тарілки до кімнати. Що ж, панікувати в таких умовах може кожен. Але інфекціоніст? Професіонал у справах зарази?

Інший лікар змився так ефектно, що дійшов аж до Варшави. Звідти він втік з учасниками автопробігу далеко на південь Європи. Зловили його лише болгарські спецслужби. Кілька лікарів втекли через згадані тунелі, діри в стінах і німецькі проходи. Чого вони так боялися? Спеціалісти? Причому це не був раптовий напад жаху. Спочатку вони всі поводилися нормально. Оглядали пацієнтів, сиділи в лабораторіях і раптом... починали тікати. Один за одним. З різних місць. Чого вони боялися? Чого боявся фахівець, нападаючи з сокирою на міліціонерів? Чого боявся лікар, коли ламав стіну лікарні ломом?

Було щось дивне і в роботі санітарних служб. Коли найбільший страх минув, людей почали звільняти з карантину. Завершіть тести і йдіть додому. Але мусило статися щось таке, чого не очікували. Раптом знову почали ловити цих здорових людей. Під приводом того, що перші тести були проведені непрофесійно. Їх довелося повторити. Після чергової серії людей знову відпустили.

Але найцікавішою була доля лікарів–утікачів. Того з лікарні на вулиці Ридигера знайшли забитим до смерті на якійсь малині. Він, мабуть, хотів сховатися, зв'язався з якимись безхатченками, а вони його пограбували і вбили. Другого знайшли в лісі. Кажуть, що він тікав бездоріжжям в темряві, потрапив у петлю браконьєра й був задушений до смерті. Третій загинув на трасі під вантажівкою.

Тут слід повинен був урватися. Зараза минула. Організація виявилася ефективною, майже ідеальною, а безпосередніх жертв хвороби було дуже мало. Але поступово настав час дослідження наслідків примусових щеплень. Дослідження, які ніколи не проводилися в повному обсязі. З кількох аналізів можна було зробити висновок, що жахливі наслідки значно перевищили прогнози. Повна документація про те, що було зроблено, так і не побачила світ. Адже соціалізм не міг виявитися таким нещадним до своїх громадян. Однак… І все ж двоє людей, які брали участь у цьому дослідженні, теж не вижили. Першим був лаборант. Слідство показало, що одного дня він зайшов до редакції "Газети Робітничої", де провів понад дві години. Увечері його знайшли в Південному парку. Мабуть, він брав участь у якійсь бійці, бо на його тілі були помітні численні травми. Причиною смерті стало утоплення у величезному ставку. З ким і про що розмовляв лаборант у редакції газети визначити не вдалося. Ніхто його не бачив і не пам'ятав. Зубжицький пожартував, що цей журналіст мав бути розумним і передбачливим. І він не хотів підставляти голову під сокиру, почувши те, що почув. До сьогодні невідомо, з ким спілкувався покійний, і, звісно, ​​жодної статті досі не було опубліковано.

Ще тоді ж був убитий лікар, один із керівників досліджень. Типовий розбійний напад з вбивством і винесенням з квартири всього, що там було...

– Дивовижна історія. – Потоцька знову наповнила й запустила кавоварку.

– Особливо цей останній випадок. Майже такий самий, як ваш у вісімдесят дев'ятому році.

– Саме так, – підтвердив Барський. – Що гірше, Зубжицький мав сказати мені більше. Під час першої зустрічі він розпитував переважно мене.

– Про що?

– Про моє розслідування. Його цікавило, що робили "мої" лікарі. Весь зібраний майором матеріал він мав передати мені на наступній зустрічі. Ми призначили її, але він не прийшов.

– Бо його вбили...

– Ще ні. Щось відбувалося, а я не мав ні його адреси, ні навіть номера телефону. Він повинен був зателефонувати мені про час і місце наступної зустрічі.

– Ну, а потім у нього була близька зустріч з автобусом.

– Ага... – Марчін знову забув попросити кави по-турецьки.

– Та постривайте, – раптом вирвався зі своїх думок Майхржак. – А чому вас не вбили? – Через секунду він зрозумів, що сказав, і ляснув себе по лобі. – Якого біса? Вас вбили. У лісі, біля ставка, ударом по потилиці.

– Так... – повторив Барський. Він нахмурився. – Цікаво, скільки часу минуло між смертю Зубжицького і моєю.

– Це, більш-менш, можна визначити з паперів, – буркнула Потоцька.

– Але чому це важливо?

– У мене таке враження, що я зустрів когось перед тим, як мене вбили.

Потоцька вела автомобіль дуже впевнено. Не звертаючи уваги на дорожні знаки чи навігаційні попередження про те, що вони проїжджали повз радари, вона швидко перетнула міст Тисячоліття і повернула в бік Рендзіна. Через деякий час їй довелося зменшити швидкість, коли дорога, що петлла між невисокими будинками, стала "недружньою" для спортивних машин. Особливо для тих, у кого, як і в їх "хонді", були липові номерні знаки, що трималися лише магнітами. Але потім, коли вони заїхали в ліс, поліцейська знову прискорилася.

– Хай йому чорт, – пробурмотіла вона. – Невже він не міг вибрати більш людне місце?

– Аматор, – пробурмотів Майхржак. – Він, мабуть, думає, що якщо ми зустрінемося в лісі, то не привернемо нічиєї уваги. Кретин.

– Ой, не нарікай. Якщо це церковний інформатор від сестри Юстини, то він переконаний, що безпечніше буде серед дерев, подалі від перехрестя. Так було в середні віки.

– Саме так. – зацікавлено озирнувся Барський. – Не думаю, що у своєму житті він ніколи тут не був.

– Це все ще Вроцлав?

– Так, – Потоцька глянула на екран