Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 40

- Карін, навіщо ти мені це сказала? - Застрибую в їх спальню, почуваюся злодієм.

- Не хотіла більше мовчати, - смикає край шовкового халата.

- Що це змінює? Що ти від мене чекаєш? - озираюся на всі боки.

Пастельні тони, шовкові простирадла, багато дзеркал, незатишно мені в їхній спальні. Відразу перед очима картинки, як вона з Вадимом на цих простирадлах. Прибити хочеться брата. Я на це не маю права.

- Те, чого ти дати мені не можеш, - у небесних очах стільки болю, що мене самого пробиває струмом.

Дію на інстинктах, два кроки, я біля неї, притискаю до себе та гладжу по голові. Дико хочеться заспокоїти її.

- Навіщо ти себе мучиш? Тремтиш вся, - шепочу їй у шовковисте волосся. Яке ж воно в неї солодко пахне. У Васі був гіркіший та різкіший запах. Але я без нього розучився дихати. Легкі приймають лише його.

А тут уперше дихаю іншою жінкою. І немає болю в серці, хочеться вдихати більше, наче це може зцілити. Ще одна дурна ілюзія. Але мені подобається занурюватися у ці відчуття.

- Замкнене коло… ти все одно порівнюєш… – схлипує, – Ти любиш її, я тебе…

Знаходжу її губи, впиваюся божевільним поцілунком. Нерви натягнуті, напруга зростає, мене тягне до неї. Карінка відразу обвиває мою шию руками, по щоках ллються сльози, потрапляють на губи. Наш поцілунок гірко-солоний, неймовірно смачний.

Підхоплюю її на руки. Несу до ліжка. Завмираю.

На тих же простирадлах! У спальні Вадима!

Відсахуюся.

- Ми можемо зараз це зробити, - ставлю її на ноги, важко дихаю. – І нам навіть буде дуже добре. Тільки ця дорога веде в глухий кут.

- Ворон, ти прийшов мені розповідати прописні істини, - щоки червоні, волосся розтріпалося, є в ній вогонь. А раніше я не помічав.

- Я хотів поговорити про Адріана, - переходжу на більш безпечну тему.

- Я йому дзвонила. Він так і не передзвонив. Мені не подобається ця витівка, але я вислухаю, що він скаже. Якщо Адріан вирішить вам допомагати, то так і буде. Про що тут говорити? Все ясно, погляд синіх очей ковзає по моїх губах, так відверто, що фізично його відчуваю.

- Потягнуло, прийшов, визнаю, - знизую плечима.

- Це ти Вадима у відрядження відправив? – сміється. Яка ж у неї задерикувата посмішка. У Васі інша була, зухваліша.

- Не я… але… – теж сміюся.

- Ясно ...

Дивимося одне на одного, лише кілька секунд, а потім не усвідомлюю, як знову вона в моїх руках. Така тендітна, витончена та вагітна. Навіть цей факт мене зараз не зупиняє. Дах зовсім зносить.

- Каріш, давай на ніч втечемо. Не можу тут, – шепочу їй у губи.

- Якщо Ва ... - осікається, - Якщо мене спіймають, я не знаю, що брехати ...

- Значить, ні? - руки гладять її спину.

- Значить, так, - вигинається мені назустріч.

- Це безумство.

- Ще й яке. Ти вибирайся, як прилетів. А я за домом тебе знайду, - обхоплює моє обличчя долонями, такий погляд захоплений, наче вона диво побачила, в яке не вірила. - Люблю тебе! – ці слова, як витончена мелодія звучать.

- Карін… я…

- Мовчи, Ворон. Я давно мріяла тобі сказати ці слова!

За хвилин двадцять ми зустрічаємося за домом брата. Карінка спортивний костюм одягла, волосся у хвіст прибрала. Усміхнена, радісна, вона навіть помолодшала. І я кайфую дивлячись на неї, давно мені так легко не було.

Тільки мозок зовсім відключився, я не думаю, не аналізую, дію, піддаючись емоціям.

Всаджую її на байк та мчу геть від ненависного будинку. Хоч і розумію, на ранок мені її треба назад доставити.

Навіть не задумуюсь, куди ми їдемо, відповідь давно є. Карінка притискається до мене ззаду. Вітер в обличчя, шум мотора перекрикує її серце, так виразно чую, як воно вистукує моє ім'я.

Зупиняю байк у темному провулку.

- Де ми?

- Скоро побачиш!

Беру її за руку, веду до непримітних дверей, стукаю. Мій знайомий охоронець на місці, даю йому декілька купюр. Коридор, ліфт та Карінка знову в моїх обіймах. Мені здається, поламані крила за спиною починають рухатися.

- Ого! Неймовірно! – вигукує, коли я відчиняю перед нею двері на дах.

Одна з найвищих будівель міста. Все як на долоні видно і справді, є відчуття, що ти птах, літаєш у хмарах, а метушня міста залишилася десь дуже далеко.

– Одне з моїх улюблених місць.

- Якщо ти поряд, Ворон, - бере мене за руки, - То будь-яке місце буде особливим, - і знову погляд, від якого пливе розум.

Зриваюся з нею в прірву, піддаюся шаленству. Я знову парю над містом, а поряд зі мною… Каріна.

Плед узяв у охоронця, думав, щоб вона не замерзла. Але насправді вже знав, що буде, і чого ми прагнемо.

Ми втомлені та задоволені, вона в моїх обіймах, дивимося на зоряне небо. Вперше за довгий час я сьогодні відчув небо, хай не своє, але таке яскраве та неповторне, що я не можу це втратити.

- Карін, знаю – це утопія. І неправильно. І ти вагітна від мого брата. Але я не готовий відпустити тебе. Давай спробуємо, чи що…

Треба бачити в цю мить її очі, вони виблискують яскравіше за будь-яке дорогоцінне каміння.

- Ворон, ця дитина...

Договорити вона не встигає. Двері на даху грюкають, ми синхронно повертаємо голови та застигаємо з відкритими ротами.

- Нік, віддай мені сина, - похитуючи стегнами, пропалюючи мене небесними очима, до нас йде Василіса.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍