Читати книгу - "Пазл"

не додумались поповнити запаси цигарок заодно з харчуванням. Ти не проти, якщо спокійно викурю її, перш ніж піти далі? Мені конче треба відшукати цей кабінет музики, який ніде не позначений. Цікаво, він узагалі існує?

Ілан простягнув руку до стільця.

— Влаштовуйся зручніше і спокійно кури.

Мокі нервово засміявся.

— Ти такий люб’язний. Я мазохіст, але не настільки. Уяви, що… Ну не знаю, що воно досі функціонує і зробить із мене свиняче барбекю, втіливши в життя принцип номер 2 нашої чудової пригоди. З моєю тушею зможете витримати будь-яку облогу. Давай ти.

— О ні, дякую. Я не прихильник смертної кари.

Гаель затягнувся цигаркою і випустив дим через ніс. Його повіки опустились, залишивши вузькі котячі очі-щілинки.

— Ні, я наполягаю. Будь ласка. Покажи, на що ти здатен, доведи, що не боїшся цього стільця. Врешті-решт, ти пацієнт, а всі пацієнти мають хоча б раз випробувати на собі подібний пристрій.

— Ні-ні. Чесно, я не хочу.

Він хотів відійти від стільця, але Мокі заступив йому шлях.

— Буде значно краще, якщо ти зробиш це добровільно. Давай.

Тепер у Ілановій голові заблимав сигнал тривоги. Погляд Мокі змінився, став жорсткішим. Ілан спробував про­слизнути вбік, але Мокі спіймав його за плече і штовхнув на сидіння. Коли Ілан спробував підвестись, йому здалось, що на нього навалилась ціла тонна. Із цигаркою в зубах, товстун майже всівся на нього зверху. Він притиснув його руки до підлокітників і защіпнув браслети на зап’ястях.

— Не рухайся. Ти зробиш собі боляче.

— Звільни мене! — гарчав Ілан.

Мокі міцно схопив його гомілки, притиснув їх до стільця і теж замкнув у сталеві кайданки. Ілан був повністю знерухомлений, неспроможний звільнитись зі своїх оков.

— Що на тебе найшло, чорт забирай?! Відпусти мене!

Мокі підвівся у хмарі диму. Він дивився на Ілана, не зо­всім розуміючи, що робити і що казати, тоді викинув недопалок і з роздратованим виглядом затоптав його.

— Дідько, от покидьки. Я цього не хотів, ти сам напросився. Що ти, у біса, тут робив? Ти не міг… ну не знаю, сховатися деінде?

Він підняв очі до суперника, що смикався, стиснувши зуби.

— Вибач, хлопче, я не винен. Я не шукав кабінет музики, це був лише привід. Це… це вони. Вони хочуть налаштувати нас один проти одного.

— Не роби цього, Гаелю. Із цією грою щось нечисто. Ми обидва це знаємо. Звільни мене, будь ласка.

Мокі затулив руками вуха й одразу ж прибрав руки.

— Припини!

Він заметався.

— Усе буде гаразд, чуєш? Я залишаю твого лебедя у твоїй кишені як прояв моїх добрих намірів, тому що інші не посоромились би забрати його в тебе. За годину чи дві ти звідси виберешся, я в цьому переконаний. Тобі вдасться натиснути на ці кнопки, які розблокують браслети.

— Як, чорт забирай?

— Так-так, ти зможеш. Або ж вони автоматично розблокуються о 19 годині. Так, так і має бути. Не забувай, це лише гра, звичайнісінька гра. Я не бажаю тобі зла. Сподіваюсь, ти мене розумієш?

Мокі відступив на кілька кроків назад, не припиняючи вибачатися, поки Ілан благав звільнити його.

Після чого він розвернувся, вийшов і зачинив за собою двері.

Ілан почув звук обертання ключа в замку.

А потім у цій кімнаті, де навіть крики не відлунювали, настала цілковита тиша.

34

Це вже була не гра.

Ілан опинився сам у кімнаті, замкненій на ключ, по­збавлений свободи руху. Він замерз. Німіли ноги і плечі, через незручну позу почала боліти шия. Від крику захрип голос.

Він не міг подивитись на свій годинник, бо для цього треба було підняти рукав сорочки і товстого светра, але Ілан був переконаний, що минуло дві чи три години і скоро пролунає сигнал закінчення гри.

Свою першу ніч він проведе тут, без води, без їжі, у цих жовтих звукоізольованих стінах. Хлоя помітить його зникнення, але що вона зробить? Усе світло в лікарні буде ви­мкнено, гравці опиняться у пастці в житловій частині, наче пацюки в клітці. У кращому разі вона спробує прийти йому на допомогу наступного дня, але як? Чи зізнається Мокі врешті-решт, що він його тут замкнув? Навряд чи: цей тип не схожий на людину, яка зізнається, зате він точно запеклий гравець.

Ілан знову подивився на камеру, це скляне око, націлене на нього. Потім повернув голову до дзеркала. Він уявляв, як Гадес сидить за своїм пультом, спостерігає за ним, як за твариною в цирку, робить якісь нотатки.

— Чого ж ви хочете, кінець кінцем?

Ці слова він прошепотів, вибившись із сил. Він опустив підборіддя на груди і заплющив очі.

«Принцип номер 1: Хай би що сталося, нічого з того, що Вам доведеться пережити, не є реальністю. Це гра».

Гра чи не гра, але йому починало хотітись у туалет і він боявся уявити, що з ним станеться за годину чи дві. Йому доведеться мочитися під себе? Ці виродки чекають на таке?

«Принцип номер 2: Один із вас помре».

Ця фраза відлунювала в голові дедалі голосніше. Це він помре. Це на нього зграйка збоченців буде дивитися через свої камери, як він подихатиме. Можливо, якісь люди заплатили за те, щоб побачити виставу, якісь глядачі-садисти, багатії, що можуть дозволити собі спостерігати за жорсткою смертю у прямому ефірі. Або ж це якесь найновіше, вкрай провокаційне реаліті-шоу.

Слід визнати очевидне: було божевіллям влазити в це чортове місце, посеред гір, нікого не попередивши. Як він не відчув, що це пастка? Як він тут опинився?

«Принцип номер 3: Ваші друзі — це Ваші вороги. Чи зможете Ви виявити чужинця (або чужинців)?»

Чужинця або чужинців… А якщо чужинець — це Мокі? А якщо під виглядом великого плюшевого ведмедя ховається права рука Гадеса, такий собі кат?

Ілан більше не витримував. Скільки часу його можуть так тримати, прив’язаним до стільця? Так ось воно що: усі гравці один за одним опиняться тут і їхніх тіл ніколи не знайдуть.

Ілан розплющив очі. Усе навколо оберталося, наче уві сні, двері перед ним хиталися, йому здавалось, ніби вони висять у повітрі. Його організму явно бракувало глюкози, калорій — гіпоглікемія порушувала його роботу.

Згодом Ілан підвів голову, трохи підняв важкі повіки. Він подивився на ручку на дверях. Вона крутилася! Його затерп­лі пальці вчепилися в підлокітники.

— Я тут! Я Ілан Дедіссе, гравець номер 8, мене замкнули в цій кімнаті! Відчиніть, благаю!

Нічого, жодної реакції. Маленька кругла дверна ручка більше не рухалась. Ілан шалено смикався взад-вперед, аж скрипіла шкіряна оббивка. Йому не наснилось — хтось намагався увійти. Хтось прийшов його рятувати.

Минають ще хвилини… очі обертаються в орбітах… сон приходить і йде, залишаючи відчуття в’язкості в роті.

Раптом пролунав голос, усюди і в той саме час ніде. Ілан скривився і втягнув голову в плечі. Він очікував нового приступу. До тих тисяч крабів, що кишіли