Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

де накривають столи, де данець лається по-американськи і де на задньому плані чути аеродром?

Тепер я теж розумію, але я поступаюся йому можливістю сказати це. Маленьким дітям не треба заважати. Навіть якщо ці маленькі діти дорослі.

— Тільки в одному місці. На військово-повітряній базі Туле.

Місце відпочинку на базі називається «Північна зірка». Ресторан, що складається з двох частин, із залою для концертів.

Він знову вмикає плівку.

— Дивно.

Я мовчу.

— Музика… на тлі голосу… сліди старого запису. Це, звичайно ж, поп. «Юритмікс». «There Must Be an Angel». Але труба…

Він підводить голову:

— Піаніно, це ви, звичайно, чуєте, «Ямаха-Ґранд»?

Я взагалі не чую піаніно.

— Великий, важкий, прекрасний звук. Дещо незграбний бас. Іноді трохи фальшивий. Ніколи не стане «Бесендорфером»… Але мене дивує труба.

— У кінці плівки зберігся уривок музики, — кажу я.

Він перемотує вперед. Коли він натискає на кнопку, ми потрапляємо кудись прямо після початку музики.

«Містер П. Ч.»! — каже він. Потім його обличчя стає непроникним, задумливим.

Він програє запис до кінця. Коли він зупиняє плівку, у нього відсутній вигляд. Я даю йому час повернутися назад. Він витирає очі.

— Джаз, — каже він тихо. — Моя пристрасть.

Це було хвилинне оголення почуттів. Коли він оговтується, він знову схожий на півня. Три чверті політиків і чиновників, що стоять на чолі гренландського самоврядування, належать до його покоління. Вони були першими гренландцями, які здобули університетську освіту. Деякі з них вижили й зуміли зберегти самих себе. Інші — як, наприклад, доглядач, зі своєю слабкою, але роздутою до неймовірних розмірів самовпевненістю, — стали справжніми освіченими північними данцями.

— Насправді дуже важко пізнати музиканта по звуку. Кого можна ідентифікувати таким чином? Стена Ґетса, коли він грає в латиноамериканському стилі. Майлса Девіса по його оголених, точних, позбавлених вібрації звуках. Армстронґа по його ретельній кристалізації новоорлеанського джазу. І цього музиканта.

Він вичікувально і докірливо дивиться на мене.

— Великий джаз — це синонім квартету Джона Колтрейна. Маккой Тайнер — піаніно, Джиммі Ґаррісон — бас, Елвін Джонс — ударні. А в ті періоди, коли Джонс був у в’язниці, — Рой Хейнс. Тільки ця четвірка. За винятком чотирьох випадків. Чотирьох концертів у Нью-Йоркському незалежному клубі. Там до них долучався Рой Лоубер, який грав на трубі. Він перейняв чуття європейської гармонізації і свій монотонний африканський нерв від самого Колтрейна.

Якийсь час ми роздумуємо про це.

— Алкоголь, — каже він несподівано, — ніколи нічого не зробив для музики. Вважають, що гашиш — це здорово. Але алкоголь — це цокаюча бомба, закладена під джаз.

Ми якийсь час сидимо, прислухаючись до цокаючої бомби.

— З того самого часу, із шістдесят четвертого року, Лоубер намагався спитися до смерті. Падаючи все нижче і нижче і як людина, і як музикант, він одного разу проїздом опинився в Скандинавії. Тут і залишився.

Тепер я згадую ім’я на концертних афішах. У деяких скандальних газетних заголовках. Один з них звучав так: «Знаменитий джазист напідпитку намагався перекинути міський автобус».

— Він, мабуть, грав у ресторані. Та сама акустика. На задньому плані їдять люди. Хтось скористався можливістю зробити піратський запис.

Він усміхається, повністю схвалюючи цю ідею.

— Таким чином, загалом, безкоштовний «живий» запис. З маленьким плеєром можна заощадити велику суму грошей. Якщо не боїшся.

— Що йому було робити в Туле?

— Гроші, звичайно ж. Джазисти живуть так званими лайковими роботами. Подумайте тільки, скільки коштує…

— Що коштує?

— Спиватися до смерті. Ви коли-небудь замислювалися над тим, скільки ви заощаджуєте, не будучи алкоголіком?

— Ні, — кажу я.

— П’ять тисяч крон, — каже він.

— Даруйте, що?

— Ця наша з вами розмова коштує п’ять тисяч крон. І приблизно десять тисяч, якщо ви хочете отримати завізований запис змісту.

На його обличчі немає ані тіні усмішки. Він абсолютно серйозний.

— Можна мені отримати квитанцію?

— Тоді мені доведеться порахувати, беручи до уваги податок.

— Добре, — кажу я. — Звичайно ж, рахуйте з податком.

Власне кажучи, мені ця квитанція абсолютно ні до чого. Але я повішу її вдома на стінку. Як нагадування про те, на що може перетворитися знаменита гренландська великодушність і байдужість до грошей.

Він друкує на машинці, на аркуші формату А4.

— Мені треба мінімум тиждень. Подзвоніть мені, будь ласка, за п’ять-шість днів після Нового року.

Я дістаю п’ять новеньких, хрустких тисячокронових банкнотів з пачки. Він заплющує очі і слухає, як я їх перелічую. У нього є щонайменше одна пристрасть, більш палка, ніж модальний джаз. Це жаданий хрускіт грошових знаків, що переходять із рук в руки, а він при цьому має бути приймаючою стороною.

Уже вставши, я подумала про те, що мені треба поставити йому одне питання.

— Як вчаться чути так багато?

Він сяє як сонце.

— Я за освітою теолог. Заняття, яке надає виняткову можливість слухати людей.

Саме тому, що вбрання священика — майже цілковите маскування, мені знадобилося так багато часу, щоб упізнати його. Хоча минуло менше десяти днів звідтоді, коли я бачила, як він ховає Ісайю.

— Я іноді все ще виступаю в цій ролі. Допомагаю пасторові Кемницю, коли багато справ. Але в останні сорок років я переважно займався мовами. Свого часу моїм учителем в університеті був Луї Ельмслев. Він був професором, фахівцем у галузі компаративної лінгвістики. Добре знав сорок-п’ятдесят мов. При цьому він стільки ж вивчив і забув. У той час я був молодий і так само вражений, як зараз ви. Коли я запитав його, як він вивчив стільки мов, він відповів, — тут він зображає людину з випнутими вперед верхніми зубами, — на перші тринадцять-чотирнадцять мов йде багато часу. Потім справа посувається набагато швидше.

Він оглушливо сміється. Він у чудовому настрої. Він козирнув своїми здібностями і заробив на цьому гроші. Мені раптом спадає на думку, що він, напевно, перший з гренландців, хто говорив мені «ви» і чекав, що я також говоритиму йому «ви».

— Є ще одна обставина, — каже він. — 3 дванадцяти років я повністю сліпий.

Він тішиться з мого збентеження.

— Я повертаю голову вслід за вашим голосом. Але я нічого не бачу. У деяких випадках сліпота загострює слух.

Я тисну простягнуту мені руку. Мені слід було б стриматися. Адже справді дуже негарно кривдити сліпу людину. До того ж співвітчизника. Але я у справжній, неприхованій жадібності завжди бачила щось загадкове і провокуюче.

— Пане доглядач, — шепочу я. — Вам би треба бути обережним. У вашому віці. В оточенні всіх цих коштовностей. На судні, яке впадає в очі, як відкритий сейф. Південна гавань наскрізь пронизана кримінальними елементами. Ви знаєте, що цей світ