Читати книгу - "Жартівники"

й показала краєчок документу. — На курсі нас було п'ять Надійок… До речі, я одна з них…

— Дуже приємно, Жора.

— Що ж давайте, Жоро, по щирості. Може я вам і зараджу чимось. Триболі вже не таке велике місто, й практично всі дівчата знають одна одну. То кого ви шукаєте?

— Не знаю… Казала, що звати Надійка, вчиться на бібліотечному в училищі культури, родом із Самборова, й живе десь на вулиці Сакко, неподалік від редактора райгазети Григорія Кушнерика.

— Це вже ближче до істини. На Сакко справді живуть наші студентки. Там кілька хазяйок уклали договір з училищем і щороку здають студентам помешкання… А як вона виглядає? Де ви, і як з нею познайомились?

— Як познайомились? Ви не повірите, але то відбулося за дуже екстремальних умов, — зі щирим почуттям, глибоко зітхнувши, став вигадувати Роман. — Вона тонула, і я виніс її з води.

— Боже, як романтично! — лукаво грає бровами та віями Зоряна. — І після такого благородного вчинку, ота безсердечна взяла й навішала локшину на вуха?

— Навішала, якщо ви зараз сама не вішаєте, а кажете щиру правду.

— Як під присягою, правду й нічого більше крім правди! Ось погляньте сюди, — Зоряна відкрила журнал і тонким пальцем перед самим носом Романа повела по колонці прізвищ, серед яких справді не значилась Сиволапка. — Опишіть, яка вона з себе, в що була зодягнута? — дівчина закрила журнал і сховала під бар'єр. — Боже, як би мені хто врятував життя, я до самої смерті була би вдячна за це… А ще коли на його місці був би такий поставний, симпатичний, як ви, парубок, у якого не гріх утріскатись!

Роман вів оцей флірт, а самого не покидало відчуття, що не лише очі, але й голос оцей, здається, він чув також. Тільки коли й де? Надто багато було їх у нього, хіба запам'ятаєш?

— А де це трапилось? — не вгавала Зоряна.

— Неподалік від пляжу нудистів, у районі Дачного Соціалізму. Вона була там з подругою, до речі чимось схожою на вас. І трапилось це десь два місяці тому…

— Заждіть, заждіть… Білявка, середнього зросту, з високим бюстом і синіми-синіми очима?

— Еге ж… Зодягнута тоді була у футболку лимонного кольору та сині джинсові шорти…

— Постійте! Справді, на вулиці Сакко живе така дівчина й звати її Надійка. Тільки вона студенткою ніколи не була, бо щойно, в цьому році закінчила десятий… Якщо маєте бажання, то почекайте на мене: з хвилини на хвилину повернеться вахтерка, і я допоможу вам її розшукати.

— Та ні, спасибі… Я вже сумніваюсь, чи варто, після такої нещирості, її розшукувати.

— Не обманюйте себе. Коби не варто, то навіщо було пертись стільки світу? — на гарних вустах дівчини засвічується неприховане глузування.

— Звідки ви взяли, що приперся? — Роман хтивим оком ловить на темно-вишневих губах, які напевне добре знають смак поцілунків, глузи, й враз ледь не скрикнув: «Іноземка! Вона, побий мене грім!… Ну, що ж, голубонько, граємо далі… Тільки тепер ти вже від мене не втечеш, через тебе й до Надійки, й до всього вашого кодла доберусь».

— Та оно по номерних знаках на вашому автомобілі, — кивнула Зоряна за вікно, де в тупику біля скверика було припарковано кілька машин. — Вони ж не тутешні.

— Номери так. Зате я тутешній, з Тернограда, авто позичив у товариша, що приїхав у гості з Росії.

— А з вашим «Мерседесом» що?

— Продав предок! — бовкнув Роман, прикусив язика й подумки вилаявся. Та, критися далі вже не мало жодного сенсу, співрозмовниця щось про нього знала. — Звідки вам відомо, якої марки в мене була машина?

— Два місяці тому, наступного ранку, після того, як ви врятували дівчину, за світ сонця у двічі старший чоловік схожий на вас, мов дві краплі води, розпитував і в училищі, й у нас на квартирі за Надійкою Сиволапкою. Він приїжджав на чорному «Мерседесі» зі вм'ятиною з правого боку.

— Ага! — сплеснув у долоні Роман. — Усе-таки Надійка Сиволапка існує! І вона десь тут, а ви просто мене за йолопа маєте. Це не зовсім чесно.

— Може й не чесно, — зізнається Зоряна. — Але звідки мені знати Жоро-Ромчику, що ви знову не намагатиметесь розібрати її на запчастини…

— Розберу й не лише її! — сказав багатообіцяюче.

— Не мене, часом, у придачу?

— А що, й за вами водиться гріх?

— Ні, безгрішна я поки…

— То де Надійка?

— Поїхала додому, в свій Самборів.

— Цікаво коли? Вчора вона ще була тут.

— Ви зустрічались з нею?

— Ні, мав нагоду лише мигцем почути її чарівний голосочок…

— Всього-навсього? Жаль.

— Звичайно, що жаль… Так мені кортіло перед нею вибачитись.

— За що?

— За попередній жарт.

— Щось надто довго ти зважувався.

— Краще пізно, аніж ніколи… Ну, що ж, Надійцю, хоча ти така Надійка, як я Жора, спасибі за приємну високоінтелектуальну розмову. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося?

— Обов’язково, друже! Яка ж дівчина знехтує таким красенем? Тільки поклич, я все покину й вмить прилечу…

Все, сумнівів не було. За бар'єром — одна з вчорашніх виконавиць, тепер залишилось запастись терпінням і ждати.

Він так і зробив. Покинувши вестибюль училища, сховав авто за рогом будинку, а сам примостився у парку на лавочці й спостерігав за парадним входом. Крізь велике вікно видно йому фігурку нової знайомої, та ось за бар'єр зайшла жінка, перекинулась з дівчиною кількома словами, сіла на своє місце, а дівчина вмить щезла у середині приміщення.

«Пішла попередити про мене», — вкинув здогад.

Минула година, друга нестерпного чекання, аж, нарешті, у дверях з'явилась вчорашня «іноземка» у тих самих дзеркальних окулярах.

«Що ж, голубонько, тепер тобі не втекти. Ти наведеш мене на ваше лігво.»

Однак дівчина нікуди не квапилася йти. Постояла хвилин з десять, поозиралась навкруги, глипнула кілька разів на годинник, аж тоді рішуче закрокувала до скверика, де, причаївшись, стежив за нею Роман. Вона йшла прямо на нього, й хлопець затерп, не знаючи, що ж робити, сидіти далі чи втікати? Та дівчина, не дійшовши до входу в скверик, зупинилась, а звідкись з-за дерев безгучно викотився знайомий «Джип-Нісан» й пригальмував біля неї. Роман глипнув на водія і примерз до лавки. За кермом джипа сиділа у захисних дзеркальних окулярах ота сама леді, що розпитувала вчора в нього дорогу до професора Кандіби. Він аж головою струсонув, але видіння не щезло: одна й та особа водночас стояла на хіднику й сиділа за кермом. Розчинилися дверцята, леді вийшла з машини й уступила місце за кермом тій, що на тротуарі, а сама сіла на заднє сидіння поряд з…