Читати книгу - "Останнє полювання"

ти знайди мені цих довбаних псин… Якщо десь існує їх розплідник, то неможливо, щоб ніхто ніколи про нього не чув, хоча б ветеринари…

Вона воліла б узятися за щось інше, але, врешті-решт, ці собаки були справжнім слідом, теплим, живим, пахучим. Навіть якщо в них від початку ніщо не клеїлось, хоч якісь докази існування цих тварин вона мусила знайти.

— А ви? — запитала вона, як і щоразу, коли їй давали якесь марудне завдання.

— Я? Я займуся генеалогією.

Він висадив їх із «вольво» і поїхав помалу, як думка, що визріває десь у дальньому куточку мозку.

39

На другому поверсі Кляйнерт пояснив Івані, що посадить її у себе в кабінеті, «щоб було зручніше». Вона не дуже добре зрозуміла, що він має на увазі, окрім того, що він хоче тримати її неподалік. В іншій ситуації вона сприйняла б це за прояв недовіри, але цього разу вирішила пристати на версію взаємних фантазій.

Хоч і одружений, Кляйнерт усе ж позирав на неї, як кіт на сало. Чого саме він хотів? Короткого роману? Платонічних стосунків на час розслідування? Чи переживав справжнє «кохання з першого погляду в Чорноліссі», як у телесеріалах?

Вона підключила до розетки ноутбук, поставила на зарядку айпад і телефон, прибрала папки, якими був завалений стіл. Перед тим, як обдзвонювати місцевих ветеринарів і, пізніше, інші псарні, вона хотіла зв’язатися зі старим приятелем із кінологічної бригади Неї-сюр-Марн.

— У мене дещо є, — раптом сказав Кляйнерт, іще навіть не сівши.

Він уже встиг перевірити пошту, а тепер гортав папери, які залишили йому вранці підлеглі.

Комісар підійшов до Іваниного столу зі стосом аркушів у руці.

— Що це?

— Один із фондів Франца фон Ґаєрсберґа, «Шварцес Блут».

«Чорна кров». Назва в тему до розслідування.

Кляйнерт нахилився до Івани й показав їй папери.

— Мої хлопці дізналися, що ця асоціація займається лісами родини. Імена працівників збігаються з результатами інших пошуків.

— Яких?

— Тих, що стосуються браконьєрів, які відмотали строк у Баден-Вюртемберґу.

— Ви маєте на увазі…

— Схоже, Франц наймає досить… сумнівних чуваків.

Івана погортала підшивку — все було німецькою.

— Які саме в них обов’язки?

— Полювати.

— Хіба полюють не Ґаєрсберґи?

— Спершу слуги підготовлюють майданчик. Ці рецидивісти «прибирають», як то кажуть. Вони вбивають тварин за певними критеріями, зокрема залежно від віку, аби решта здобичі могла вільно харчуватися й переміщатися.

— Щоб і її теж убили…

Кляйнерт наважився присісти на стіл Івани. Між ними залишалося всього кількадесят сантиметрів.

— Не будьте такою… запеклою активісткою, — сказав він із м’яким докором у голосі. — Якби не ці мисливці, популяціям загрожували б паразити і голод. Природа функціонує за логікою природного відбору. Місця на всіх не вистачить.

Кожного разу, коли Кляйнерт говорив французькою, Івана дивувалася його бездоганному синтаксису і словниковому запасу. Цей чоловік їй подобався, у першу чергу фізично, але й розумом теж. Нічого спільного з безграмотними хуліганами, якими вона переситилася в районах соціального житла, як і з розлученими фліками, що з ними ділила ліжко тепер.

Кляйнерт схилився ще нижче. Вона бачила відображення своєї рудої куделі в його маленьких окулярах: по вогнику в кожному круглому скельці.

— Повірте, ці лісники знають, що роблять, — наполягав він. — Ці вгодовані тварини мають найкращі позиції на випадок бою.

Івана здригнулася.

— Про який саме бій ви говорите?

— Про пірш, звичайно. «Шварцес Блут» якнайкраще підготовлює ліси до полювання з підкраданням.

Вона знову взяла підшивку й прогортала її: слово «пірш» з’являлося мало не в кожному рядку.

— Здається, вас щось турбує, — зауважив Кляйнерт.

— Юрґен займався піршем, але Лаура сказала, що більше не має на це часу. Франц на своєму візку не поткнеться до лісу. То для кого саме вони готують територію?

— Для Макса з Удо?

— Мені здається, це завеликі зусилля для такої маленької купки людей.

— Ґаєрсберґи — не звичайні люди.

Вона не сумнівалася, що тут можна було нарити ще щось, можливо, представники клану запрошували друзів чи займалися іншими видами полювання. Вони мали занадто великий ігровий майданчик, щоб не використовувати його частіше…

— І я хотів би звернути вашу увагу на ще одну дивну деталь, — знову заговорив Кляйнерт, гортаючи підшивку, яку тримала Івана, так що, навмисне чи ні, вони торкнулися руками. — Ґаєрсберґи підписали угоду з місцевою владою. Вони можуть самі видавати дозволи на носіння зброї, зокрема й своїм людям, що з них деякі відсиділи за ґратами.

Івані не треба було пояснювати більше: як у Німеччині, так і у Франції тюремний строк позбавляв людину права на володіння вогнепальною зброєю. Тож Ґаєрсберґи могли озброїти покидьків, які на них працюють.

— Це ще не все, вони «позичають» цих мисливців іншим власникам земель, на яких є зайва дичина. Можна сказати, ця асоціація — своєрідний прокат убивць. Їхня робота полягає в тому, щоб винищувати тварин на сусідніх перенаселених територіях.

На останній сторінці рапорту містився список імен, очевидно, цих професіоналів — браконьєрів, колишніх зеків, майстрів військової справи…

Не обов’язково було володіти багатою уявою, аби здогадатися, що саме ці хлопці напали на них минулої ночі. Легко було й розвинути аналогію з Чорними мисливцями. Їм платили за різню в лісах, як людям Дірлеванґера за те, що стирали з лиця землі цілі села.

— Треба їх викликати, — підсумувала вона. — Добряче допитати. І перевірити, чи вони не купували «нортонів».

— Дякую за пораду, — сказав Кляйнерт, підводячись.

— Нам залишається всього кілька годин, щоб знайти вирішальний факт, — вела вона далі різким тоном. — Я повертаюся до своїх собак.

Насправді в неї було інше невідкладне завдання: розвіяти чари, що невідступно плинули кабінетом. Господи, та поводься ж як профі.

— Можливо, ми ще встигнемо випити чайку?

Її зусилля вдавати з себе непідкупну флікиню розтанули в усмішку.

Івана знову відчула, що червоніє.

У Фрайбурґу-ім-Брайсґау ставало все небезпечніше.

40

Довго Ньєманові шукати не довелося. Він був знайомий з одним із найвидатніших фахівців у галузі генеалогії і зателефонував йому запитати, чи не має він, бува, якогось альтер еґо по цей бік Рейну. Той не вагався ні секунди: Райнер Шукай, першокласний експерт, який постійно виступав на конференціях і знав найменшу гілку будь-якої родини Баден-Вюртемберґу.

Науковець дав Ньєманові адресу свого колеги: район Вобан у Фрайбурґу-ім-Брайсґау, за кілометр від