Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"

Вітер нещадно морозив їхні щічки та руки і Ліна зраділа, що послухала тітку та вдягла шапку. А потім сталося дещо чарівне: вітер завив сильніше, сніг швидше закружляв над річною, а тоді зі щілини у скелі показалася біла прозора, схожа на привида, жінка. Вона постійно голосно позіхала. Нарешті вдосталь напозіхавшись, вона злетіла високо в небо і зникла в хмарах. В той же час з неба посипався сніг, густий лапатий справжній зимовий сніг.

– Тепер Різдво буде сніжним, – сказав Лоло.

– Ми добре попрацювали, – сказала Міранда, – без вашої допомоги я б так швидко не впоралася. Минулого року цілісінький день провозилася щоб її розбудити.

Вони ще деякий час просто стояли і розглядали простори засипані снігом, милуючись своєю роботою. Раптом у повітрі знову почувся якийсь свист. В небі щось летіло прямо на них. Це була людина верхи на мітлі. Коли вона приземлилася, Ліна впізнала Лелю. Міранда ввічливо привіталася.

– То все ж таки ми дочекалися снігу цього року, – почала Леля, – багато хто вже й не вірив.

– Ох, Метелиця в цьому році дуже капризна була. Я… – почала Міранда, та Леля її зовсім не слухала і далі продовжувала своє:

– Але кликати на допомогу дітей – дуже безвідповідально.

І вона невдоволено окинула трійцю оком.

– Пані Ліна мені дуже допомогла, – почала заступатися Міранда, але раптом підсковзнулася на слизькій траві і мало не впала. Лоло подав їй руку і допоміг втриматися на ногах. Леля лише глузливо пирснула сміхом.

– Якщо відчуваєш, що сама не впораєшся, краще поклич когось із сильніших чарівників на допомогу. Я, наприклад, тобі б не відмовила, хоч у мене і своєї роботи вистачає. Не треба соромитися.

Ліна від цих слів аж розгнівалася. Як вона сміла повчати Міранду, яка щойно врятувала зиму і Різдво!

– І наступного разу краще розтрушувати сніг нижче. Я спостерігала за вами. Такий маленький вихор Метелиця могла б і не помітити.

– Міранда і сама знає як краще розтрушувати сніг, – не витримала Ліна, – а ще, їй не потрібна допомога ніяких сильніших чарівників, бо ніхто з них не вміє говорити з природними стихіями так, як Міранда.

– Як ти смієш так нахабно говорити зі мною?! – аж скрикнула від здивування Леля. – Невже твоя мама не вчила тебе ніяких манер?!

Ліна зціпила зуби. Вона все ще була сердита, але сміливість різко зникла. Леля це помітила і самовдоволено посміхнулася.

– Напевне, ти вже дуже майстерно володієш магією, – сказала Леля, – раз тітка приводить тебе на відьомські збори, куди дітям приходити заборонено, а Міранда кличе на допомогу. То може продемонструєш нам хоч щось?

Ліні стало не по собі. Вона була ще дуже невпевнена у своїх магічних здібностях. Жодне заклинання ще не вдалося їй із першої спроби.

– Ну хоча б одне маленьке заклинання, – ніби прочитала її думки Леля, – от, наприклад, перемісти он ту кучу снігу на декілька метрів подалі.

– Дай Ліні спокій! – гримнула Міранда.

Ліна аж підскочила. Вона вперше побачила Міранду сердитою. Та Лелю це не налякало. Навпаки вона ще посміхнулася і подивилася на Ліну таким поглядом, в якому дівчинка одразу відчула всю її зневагу до себе. Вмить  Ліна знову розсердилася. Вона направила всю свою енергію на ту кучу снігу, підняла її і хотіла пожбурити прямо в Лелю. Та їй це не вдалося. Куча розсипалася в повітрі і сніжинки розлетілися по землі в різні боки.

Леля зайшлася сміхом. А коли заспокоїлася, сказала Міранді:

– Мені дуже шкода, але доведеться розповісти про все, що трапилося Відьомській Раді.

Тоді вона сіла на свою мітлу, злетіла в повітря і полетіла в бік лісу.

– Яка ж вона бридка! – скрикнула Ліна. – Не розумію, чому її ще ніяк не виженуть з Відьомської Ради?!

– Та ні, Ліно, вона права, не треба було вас сюди кликати, – понуро відповіла Міранда. – Але ти не зважай на неї, просто вона така, розумієш, людина настрою. Якщо настрій у неї не дуже, краще до неї не підходити.

– Щось я не пам’ятаю, щоб настрій у неї колись був нормальним, – обурилася Ліна, – та й взагалі, якщо в тебе поганий настрій, це ще не означає, що потрібно псувати його іншим.

– Просто вона така, – здвинула плечима Міранда, – і всі вже до цього звикли.

Дітям вже час було йти додому. Тож вони попрощалися з Мірандою і побігли. Дорогою вони обговорювали пробудження Метелиці і раділи тому, що навкруги тепер лежав сніг.

– Я тільки хвилююся, що у Міранди можуть бути неприємності через мене, – сказала Ліна.

– Не через тебе, – виправив її Олег, – а через Лелю, і то, лише якщо всі у тій Відьомській Раді з’їхали з глузду.

– Мої батьки кажуть, що Головний Відьмак просто старий дурень і в усьому Лелю слухає, – підхопив Лоло.

Ліна та Олег розсміялися.

– Що ще твої батьки про неї знають? – запитала Ліна.

– Говорять ніби вона з могутнього відьомського роду. Але її родина колись втратила свої магічні здібності і тепер вона може робити лише прості заклинання. Та ніхто точно не знає звідки вона тут з’явилася і чи взагалі вміє чаклувати. Бо вона ніколи не чаклує. Все, що вона робить, це тільки вихваляється.

Діти розсміялися.

– Тітка казала мені що вона навчена відьма, але добре вміє це приховувати.

– Але ж навчені відьми і чарівники не можуть бути у Відьомській Раді, – сказав схвильовано Лоло.

– А ще тітка казала що може впізнати навченого чарівника, бо добре знала колись такого. Як, думаєте, це вона про Северина говорила,

– Напевно так, – відповів Лоло. – Северин жив тут з дитинства і вчився в нашій школі, як і твоя тітка. Напевно вона знає його ще відтоді.

Сніжка бігла попереду них, хоч діти вже і так знали дорогу і не дуже зважали на неї. Нарешті вони вийшли в місто. Сніжка розвернулася і покотилася назад у ліс. Діти поспішили по своїх домівках.