Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ж, добре. Отже, ми квити. Не треба було погрожувати, що листи Роя буде опубліковано. Звичайно, я б цього не зробив, але й погрожувати не слід було.
Підійшов Луїс.
— Таксі прибуло, містере Інгліш.
— Перевірте, щоб вона пішла додому, — попросив бізнесмен. — Подбайте про неї.
— Звичайно, містере Інгліш.
Луїс узяв Коррін за руку.
— Ходімо, люба, ходімо звідси.
Коррін подивилася на Ніка.
— Ти навіть не розлютився на мене, — констатувала жінка надламаним голосом. — Ти що, святий?
— Та ні. Просто ти — моя сім’я.
Інгліш простежив, як Луїс посадив Коррін у таксі. Його обличчя було трохи бліде, але не виражало жодних емоцій.
Підійшов Б’юмонт.
— Ніку, завтра це буде в усіх газетах. Чому, чорт забирай, ти не зупинив її. Різ усе намотав на вус. Він рознесе плітки по всьому місту.
Інгліш не відповів нічого, продовжуючи вдивлятись у вулицю.
— Ніку! — Б’юмонт трусонув його за лікоть. — Чому ти не зупинив її?
— Замовкни! — різко обірвав його Нік. — Я все зробив правильно. Думаєш, хтось повірив цій п’яній алкоголічці?
Б’юмонт вагався.
— Це правда?
Інгліш повернувся і глянув на сенатора. Його блакитні очі були схожі на уламки криги.
— Дідько, а яке тобі чи будь-кому іншому діло, правда це чи ні?
Б’юмонт вчасно відчув небезпеку.
— Справді, яке мені діло, — відразу ж погодився він. — Що ж, давай повернемося до вечері.
— Не зараз. Мені треба дещо перевірити. Побачимося завтра, сенаторе. А зараз прошу мені вибачити.
Він пішов до гардероба, узяв капелюх і пальто й закрокував через хол до дверей.
Чоловік із тонким білим шрамом, що тягнувся від правого вуха до рота, стояв біля телефонної будки, спостерігаючи за Інглішем, який саме вскочив у таксі. А тоді підняв слухавку і почав набирати номер.
4
За десять хвилин до восьмої Роджер Шерман вимкнув у своїй спальні світло та, підійшовши до вікна, виглянув на вулицю. Він був готовий вийти будь-якої хвилини. Коричневого капелюха натягнув на самі очі, а комір жовтувато-коричневого плаща — підняв. На кілька дюймів відхилив штору й обережно виглянув за вікно. Дощ лив як із відра, і розгледіти бодай щось було важко. З вікна шостого поверху вулиця здалася надто вузькою, а припарковані вздовж тротуару автомобілі виглядали іграшковими.
Шерман пригледівся і нарешті помітив постать чоловіка, який стояв біля дверей будинку навпроти, ховаючись від дощу. Вогник його сигарети час від часу освітлював обличчя, приховане під капелюхом.
Задумливо жуючи гумку, Роджер декілька секунд розглядав силует, ледь помітний у темряві, тоді кивнув сам до себе, обережно поправив штору і вийшов у вітальню. Увімкнувши світло, він перетнув кімнату, відчинив двері на кухню та підступив до вікна. Обережно відхиливши штору, виглянув на провулок, що вів до іншого входу в будинок.
Тут Шерман також помітив чоловіка, котрий стояв під деревом і спостерігав за входом. Отже, Інгліш стежить за ним і перекрив усі виходи з будинку. Відразу ж після їхньої розмови було зрозуміло, що за ним слідкуватимуть, і слідкуватимуть професіонали. Ці двоє чоловіків знають свою справу, а крім того, їм не потрібно ховатися. Вони не приховують того, що стежать за будинком. Їхнє завдання — не випустити його звідси непоміченим, а Роджеру сьогодні так треба бути непоміченим...
Повернувшись до вітальні, чоловік увімкнув радіо, дістав із кишені пару тоненьких шовкових рукавичок і одягнув їх.
Із шухляди письмового столу узяв кольт 38-го калібру. Перевіривши обойму, загнав патрон у патронник, опустив запобіжник і заховав пістолет у кишеню плаща. Залишивши спостерігачам увімкнене у вітальні світло, він тихенько пройшов до вхідних дверей, відчинив їх на кілька дюймів і виглянув у коридор. Двері Інгліша були зачинені, у коридорі порожньо, ліфт стояв на місці, лише звуки музики лунали з приймача, заповнюючи коридор.
Шерман вийшов, обережно зачинив за собою двері і швидко попрямував до сходів, якими піднявся на поверх вище. Потім зупинився, спершись на перила, і прислухався, але не почув нічого, що могло б його схвилювати.
Пройшовши до кінця коридору, відчинив вікно і виглянув у темну ніч. Вікно виходило на дах сусіднього будинку, до якого було не менше ста футів[5] суцільної темряви. Він ще раз оглянув коридор, а тоді рішуче ступив однією ногою на підвіконник і, тримаючись за віконну раму, зиркнув угору.
Просто над вікном уздовж стіни тягнулася водостічна труба. Ухопившись однією рукою за неї, він ступив на вузький карниз і зачинив за собою вікно.
Дощ не переставав лити, краплі шмагали лице, але Шерман рішуче тримався руками за трубу.
Вона була мокрою і слизькою, а цього Роджер не передбачив і тепер проклинав дощ, який почався так невчасно. Та це був єдиний спосіб вийти з будинку непоміченим.
Вправно перебираючи руками вздовж труби, він зістрибнув з підвіконня і повис у повітрі. Зі спритністю гімнаста Шерман рухався уздовж стіни, поки не дістався ще однієї труби, що вела вниз до невеличкого виступу на стіні. До нього ще було не менше двадцяти футів.
Коли чоловік спробував схопитися за водостічну трубу, його права рука зірвалася, і він повис у повітрі. Тримаючись тільки однією рукою, він намагався не дивитися вниз у темну порожнечу. Його щелепи ритмічно рухалися, жуючи гумку. Абсолютно спокійний, Роджер впевнено обхопив водостічну трубу рукою і колінами, відтак обережно відпустив горизонтальну трубу.
Так він і завис, відновлюючи сили, а тоді повільно, дюйм за дюймом, почав спускатись, аж поки не дістався до виступу на стіні.
Тут, притулившись до стіни будинку, почав відновлювати дихання. Футів за тридцять під ним був дах ресторану.
Шерман трохи перепочив і, знову тримаючись за водостічну трубу, спустився на дах. Низько нахилившись, аби його не помітили на фоні темного неба, чоловік швидко підійшов до пожежної драбини і нарешті спустився на землю.
У темному провулкові, заповненому сміттєвими баками, було порожньо, і Шерман тихо рушив у напрямку вулиці. Там він виглянув з-за рогу будинку: справа, ярдів за тридцять, горів вогнями головний вхід у будинок. Спостерігач усе ще стояв навпроти, заховавшись від дощу.
Натягнувши на обличчя капелюх, Шерман вийшов із провулка, тримаючись у тіні та не відводячи погляду від спостерігача. Той навіть не дивився у його бік, і Роджер, звернувши за ріг будинку, задоволено кивнув сам до себе.
Його не помітили, тож можна спокійно втілювати свій план. Кілька хвиль він ішов, незважаючи на дощ, а коли достатньо віддалися, спіймав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я сам поховаю своїх мертвих», після закриття браузера.