Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

збагнути чи якось пояснити походження тієї небезпеки, вони просто знали, що в цей коридор краще не звертати. І вони мали слушність.

Якби Надя йшла далі, то дуже скоро померла б. Швидко і геть непомітно, адже навіть вираз «потемніло в очах» у цьому місці втрачає сенс. Вона б навіть не помітила, що ступила в той бік, а просто впала б і не відчула, як торкнулася до підлоги.

Надя повернула на самому початку кам’яної кишені, заповненої отруйним метаном.

Відрахувавши тисячу шістсот дванадцять кроків, вона знову опинилася на перехресті. Обмацавши рукою кут, обрала напрямок і рішучо пішла вперед. Було вже не так страшно, як минулого разу. Щури зустріли її жвавим шурхотом, і їхні гострі кігтики допомагали визначати напрямок. Але посеред перехрестя Надя знову завмерла.

Щось було не так. Морок попереду наче набув об’єму. Це було трохи дивно. Здавалося, перед очима висіла пляма, світліша за решту пітьми, і було незрозуміло, далеко вона чи близько.

Надя ледь повертіла головою, не зводячи очей із плями. Раптом здалося, що вона впирається в неї лицем, аж Надя мимоволі відсахнулася, настільки близько та була, і машинально виставила вперед руки.

Плесь! Плесь-плесь!

Руки були близько, і вони були темніші. Отже, пляма — далеко.

«Мене виштовхує!» — раптом збагнула Надя. І знову плеснула. Плесь! Плесь-плесь!

Усе це могло означати лише одне — вона бачить. І далека сіра пляма — це справжнісіньке світло.

Розділ 21

Остання ниточка

Двері поліційного відділку були замкнені. Андрій розчаровано обдивлявся площу, запізно усвідомивши, що навіть не взяв номера Суботиного телефона. А тепер що?

У небі сновигала, насолоджуючись хвилеподібним польотом самотня вертлява пташка. Ймовірно, та сама, що і вранці. Знову кружляла над трубами цукрового заводу — недбалим штрихом у білому зимовому небі. Засвітився червоний напис «Я ♥ БУСЬКІВ САД», створюючи геть уже вечірній настрій. Андрій витяг телефон і набрав Валеру. Знову звичні гудки. Телефон посіяв чи що… Може, вдома забув.

Від’єднався. Давно вже пора набрати на міський. От лише номер поґуґлити… На жаль, мобільний інтернет був мертвіший за мертвого. Промарудившись зо п’ять хвилин, Андрій знову набрав Валеру і дочекався автовідповідача.

— Валер, її викрали! — повідомив він, щойно пропищав сигнал. — Дівчинку Надю. Якоюсь мірою це навіть дає надію. Бо якби і справді в заметіль заблукала, тоді все. А так є шанс, що жива. Тільки як її шукати — гадки не маю. Дасть Бог її мати виживе, тоді хоч якісь зачіпки з’являться… Послухай, а документи в течці — звідки вони? Там начебто підпис місцевого дільничного, а таке відчуття, що він узагалі не зацікавлений у розслідуванні. До речі, запитував, хто мене направив… Подзвони, бо я ніякого біса не…

Він замовк, витріщившись на «уазик» швидкої допомоги, що повільно вповзав на площу.

— Коротше, подзвони! — сказав Андрій у слухавку і побіг до «швидкої», розмахуючи руками.

«Уазик» зупинився, і Ксеня відчинила пасажирські дверцята.

— Щось сталося? — поцікавився Євген Павлович, нахилившись із водійського сидіння.

— Швидко повернулися! — здивувався Андрій. — То що там сказали? Надовго покладуть? Мені вона страх як потрібна, я ж вранці толком так нічого й не запитав…

Вони перезирнулися з кислими обличчями.

— Ми не довезли, — сказав Євген Павлович.

— Як?!

— Як-як… — він зітхнув. — Сонна артерія — не жарт. Швидше за все, внутрішня кровотеча… Знаєте анекдот: «Лікарю, я житиму?». — «А я не лікар, я архангел Гавриїл»…

Євген Павлович сумовито замовк. Андрій подумав, що обірвалася єдина ниточка… Він відчинив дверцята в салон, наче не вірив. Гала лежала на ношах — така ж, як і вранці. Тільки обличчя розслабилося й осунулося, як буває лише в мертвих. Крізь щілинку ледь розтулених губ виднілися зуби.

— Ви часом не до нас ішли? — запитав лікар.

— Ні… Я той… — думки розбіглися, залишивши в голові лише лунку порожнечу.

Андрій поглянув на яскраву шовкову хустину на Ксениній шиї. Що за дивна пересторога — не питати про хустину… Хто взагалі ота Дора? І що тепер робити з пошуками? По суті, не стало єдиної людини, яка могла щось розповісти про ймовірного викрадача… Хоча… Якщо це саме викрадення, то, знайшовши вбивцю, він зможе знайти і дитину. Хіба не так? «Ти не слідчий», — повторив він собі. То й що? Справжніх слідчих, судячи з усього, запрошувати ніхто не збирається. А він усе-таки в дечому фахівець.

— А є тут якась кафешка? — запитав Андрій. — Їсти хочеться страшенно…

— «Мінотавр», — кивнув лікар. — Тут поряд. Сідайте, підвеземо.

Він скорчився на оббитій дерматином лаві в салоні «швидкої». Галі погано закрили очі, й крізь щілинку лівого виднівся чоловічок. Андрій простягнув руку і прикрив мертві повіки. «Уазик» трясло, і тіло хилиталося з боку в бік. Здавалося, їй сниться кошмар і вона вовтузиться уві сні, намагаючись прокинутися…

Уже провівши поглядом «швидку», він раптом ляснув себе по чолу, зметикувавши, що забув попросити в лікаря телефон Суботи.

Єдине в Буськовому Саду кафе з несподіваною назвою «Мінотавр» було велике й порожнє. Простора зала, вочевидь, непогано пасувала для весіль і поминок, але обідати тут було все одно, що в ангарі для літаків. І холодно приблизно так само. Верхнього одягу ніхто не знімав.

Андрієві принесли пельмені, й він жадібно накинувся на їжу. Втім, не забував поглядати на місцеву барменку, що її круглястий бюст неквапно плавав над шинквасом туди-сюди: як вона відповідає покупцям, що заскочили купити заморожених пельменів, як обслуговує тутешніх пияків, вислуховуючи упіввуха недолугі компліменти… З усього було видно, що вона тут давно.

Поводиться більш ніж упевнено. Можливо, взагалі — власниця, хоч і молода. Отже, вона саме та, хто йому потрібен. З вигляду років тридцять. Обручки немає, отже, для початку можна до неї повсміхатися. Інший варіант — звернутися по допомогу, такі часто бувають жалісливі. Тільки історію краще вигадати, — допомагати поліційному консультантові ніхто не буде… Тим більше, їй тут іще жити, як сказав сьогодні лікар.

Пообідавши, Андрій попрямував до шинквасу, вирішивши імпровізувати на ходу.

— Порахуйте, будь ласка, — сказав він і вже зібрався осяяти її найкращою зі своїх усмішок.

Але дівчина навіть не звела на нього нафарбованих очей. Байдужо потицявши пальцем у касовий апарат, вона мовчки поклала перед ним чек.

— Дуже смачно, до речі, — зауважив Андрій.

— На здоров’я…

Він ляснув об стійку двохсотгривневою купюрою. Не підводячи голови, барменка змела гроші, а за мить виклала решту.

— Решти не треба, — якомога байдужіше мовив Андрій.

Вона завмерла на мить, ніби міркуючи, чи їй, бува, не почулося. Потім узяла решту і ще раз перерахувала.

— Тут