Читати книгу - "Зібрання творів"

зачарований,

і сумно-сумно дивиться крізь нас,

своїх дітей, малих і нерозумних.

Та б’є крильми сполохана Біда,

і див кричить, пітьму страхають сови,

тонкоголосить дівчина трипільська,

і креше іскри чорний мезоліт.

13.2.

* * *

Так тонко-тонко сни мене вели

повз кучугури й урвища – додому,

туди, назустріч горю молодому,

де в кілька вод мої жалі текли

устами матері, дружини й сина.

Знялась моя жалоба до небес,

бо замість дому був дубовий хрест

так грубо струганий. І в ту хвилину

я був збагнув: ховається життя

за смерті паравани ажурові,

що, люблячи, ми з люблячого крові

річками точимо. Аби знаття,

я б свого серця не віддав нікому

і не стирав би марне постоли.

Так тонко-тонко сни мене вели

повз кучугури й урвища – додому.

13.2.

* * *

І так здалось: отут я й народився,

і виріс, і живу, і довікую

ще кілька літ, не чуючи плачу

своїх сивеньких голубів, що вколо

змайстрованого предками стола

прядуть, прядуть у дві жалоби довгі

цю молоду біду – собі на старість.

І так здалось: отут і довікую

ці літа збавлені. Ані дружини,

ні сина вже не чуючи. Хіба що

коли присняться тільки. От і вже.

А решта – все й те саме: понад небо

підносся подумом і, мов відьмак,

світанку виглядай опроти ночі,

а як набридне – смерку накликай

на голови пропащі. Щоб помалу

призабували вигаданий міт,

не квапили того, що, може, прийде,

а, може, й ні. Хай жебонить життя,

як кров, постигла в жилах. Хай спроквола

збігає час. Бо духу непідвладні

надлюдські сили. Хоч занадто тяжко

півсвіту білого сюди убгати,

в цю затісну господу. А проте

він ломиться до неї – ламле руки,

і карк, і голову, і оступає

тебе святою приязню. Нещасний,

тобі він гоїть рани, коли сам

от-от сконати може від любові

надмірної. Хто раб? Хто рабовласник?

Чи ти, чи білий світ? Чи полонила

любові ніжна і жорстока сила,

обох вас не пускаючи? Скажи?

14.2.

* * *

Коли б ти знала, як ми є удвох!

Як пропливаєм нерозлийводою

за віком, за нещастям, за собою,

і ледь зчиняється переполох,

коли твоя рука черкає хвилю,

коли торкає дна моя рука,

і враз розлога пам’ять нешвидка

до уст підносить пересохле зілля

із тих лугів, де ми колись цвіли

і перемиті квіти вибирали.

Коли б ти знала, як ми не могли

прощатися, бо все життя єднались

і близились, і разом увійшли

у спільне річище, де скільки плину -

все видно нашу рідну Україну

з журливими кущами бугили.

15.2.

* * *

Чекання, безбереге, мов чуття,

що мертве і живе наполовину,

наполовину знане і незнане,

переростає свого страстотерпця

на голову і зноситься до зір,

недовідомих прагнучи галактик.

Заки душа твоя обволохатіла

об’ясниться морозом і вогнем,

що мало гріє, але більше студить

і до кісток пече і пропікає,

аж ти, вияснюючись, дотліваєш,

а, перетлівши, вияснишся ти.

18.2.

* * *

І заступила геть мене робота,

і вибрала весь порив молодий,

і цілий всесвіт вималів до столу

письмового, паперу і пера.

Стоять книжки – твоя повинність чорна,

що не винагороджує, а мстить

за відданість. Покаро існування,

конвульсіє любові, гріх добра,

поезіє моя, прости мене

і знай: я жити прагнув од дитинства -

косити сіно чи садити сад,

копати картоплі чи прокидати

од хати сніг, під зорями нічними

самотньому блукати, щоб себе

до себе повертати – між землею

і небом. А не зміг. Прости мене,

поезіє, розлучнице-ворожко.

19.2.

* * *

Я знав, що світ ховається од мене,

що в кожній речі причаїлась річ

і назирцем блукає. І не хоче

мені свій вид правдивий одслонити,

бо втрачено довіру існування

і приязнь – між людиною і світом.

Бо ж недарма малесенькі пташки

мене сахаються, втікає риба,

допіру людську постать запримітить,

і квіти кволою красою хочуть

од мене захиститися (останній

маленький скалок віри, що людина

ще не доконана потвора). Все ж

я думав, що гармонія світів

не обійшла людини, а лише

для неї назначила відстань: ось

твоя межа належання до світу.

Її не переходь – ото і все.

Але такого я не сподівався:

щоб світ тікав од мене стрімголов,

мов од зачумленого. Щоб і я

збагнув нарешті: щонайдальша відстань

між світом і тобою – заблизька

для певності збереження живого,

що лихо стало недосяжне. Боже,

вселенський гріх людські обліг серця.

* * *

Поглянув у німе вікно,

де недоречні ґрати.

Небесна вищ пойнята сном -

ледь почало світати.

І рокотали літаки,

мов Божі нарікання,

проносячи мої роки

і ранні сподівання.

О скільки невідомих днів

лягло в моє майбутнє!

І чим ти Бога прогнівив,

мій болю самобутній?

В дві-три вуглини, в кілька зір

ледь тліє телевежа.

Отут звільняються од вір

і більше не належать

собі самим. Отут живуть

життя нерозпочаті

і в вічну вирушають путь,

проламуючи ґрати.

22.1.

* * *

Я хліба поклав горобцям на вікно -

нехай подзьобають ізрана.

Давно ж я з птахами не бавивсь, давно!

І тут зауважив